Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

При укладанні словника Гоголь, ймовірно, орієнтувався на тип коментування українських слів, що вже був прийнятий у російській літературі для позначення малоросійського колориту завдяки трудам М. Максимовича, О. Сомова, І. Котляревського та ін. За відсутності словника української мови, а також фіксованих правил транслітерації українських слів створені діячами культури словники опосередковано підкреслювали національну самобутність мови, що у суспільній думці часів Гоголя вважалась або здеградованою старослов’янською (Маркович Я.М. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. — СПб., 1798. — Ч. 1. — С. 57), або зіпсутим польським впливом варіантом російської (Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб., 2000. — С. 5 8‒59).

Готуючи перевидання, Гоголь звернув увагу на низку друкарських помилок, виправлення яких відкоментував від імені Рудого Панька: «Не погнівайтесь, панове, що у книжці цій більше помилок, ніж на голові моїй сивого волосся. Що поробиш? Не доводилось ніколи ще морочитися з друкованою грамотою. Щоб тому тяжко тикнулося, хто й вигадав її. Дивишся, зовсім ніби Иже; а придивишся або Наш, або Покой. В очах рябіло так, немовби хто почав пересипати перед тобою висівки.

Ось скільки налічив я помилок!…»

Самобутність і самодостатність мови була закладена Гоголем уже у назві першої збірки. Український переклад назви «Вечера на хуторе близ Диканьки» відомий у двох варіантах. Найбільш поширеним є калькована назва «Вечори» як буквальна транслітерація авторської. Вона має за собою виразну традицію, усталену в російській літературі з XVIII ст. (див.: Елеонский С.Ф. Гоголь и традиции русской литературы XVIII — начала XIX ст. // Ученые записки Московского городского педагогического института им. В.И. Потемкина. — Вып. 3. — 1954. — С. 59‒60), що знаходить оригінальне втілення в літературі передромантичної та романтичної доби («Славянские вечера» В. Наріжного, 1809; «Двойник, или Мои вечера в Малороссии» А. Погорєльського, 1828; «Вечер на Хопре» М. Загоскіна, 1834).

М. Обачний з Лесею Українкою свій переклад назвали «Вечорниці на хуторі біля Диканьки», вивівши на перший план суто український звичай, іронічно пояснений Рудим Паньком у «Передмові»: «Оце у нас вечорниці! Вони, зволите бачити, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім» і т.д.

Вечорниці починались у листопаді, коли завершувалися польові роботи і молодь збиралася вечорами у просторій оселі, вечорницькій хаті самотньої удови. За дозвіл тут гуляти платили борошном, полотном, але ніколи грошима. Поведінка під час цих зібрань була ритуально визначена: грали на скрипці, співали, танцювали, при цьому дозволялось не тільки залицятись і сороміцьки жартувати, але й «женихатися»: «навіть закохані попарно лягають спати, всю ніч проводять у темноті… але ніколи не забуваються настільки, щоб порушити цнотливість» (Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России: В 3 ч. — М., 1830. — Ч. 3. — С. 217). Тобто це був дозволений варіант пробного шлюбу. Загалом вечорницьких зібрань було вісім: перше — Кузьминки (на Кузьми-Дем’яна, 1/14 листопада), останнє — на Зелені свята. Вечорниці припинялись під час посту, а влітку їх заміняла «вулиця» — зібрання па лузі. Обов’язковим під час вечорниць було розказування страшних історій та пригод, що згідно з народною традицією можна робити тільки ввечері. Тому на загал запропонований Лесею Українкою та М. Обачним варіант перекладу назви книги Гоголя є семантично більш виправданим, увиразнюючи національно марковані конотації лексеми «вечорниці».

Частина перша

Сорочинський ярмарок

Уперше повість видруковано в першій книжці першого видання «Вечорів» 1831 р.

Про початок роботи Гоголя над текстом твору існують різні думки. У другому виданні «Вечорів» письменник датував повість 1829 р., що дослідники розуміють як означення самого початку роботи. Певну інформацію надає епіграф до глави XII повісті — фрагмент пісні «Не бійся, матінко, не бійся», текст якої Гоголь отримав від рідних, про що записав у «Книзі всякої всячини»: «з листа 4-го травня (1830)». Тож умовно чорновий автограф рукопису датується травнем 1830 р.

У повісті знайшли опосередковане втілення враження Гоголя не тільки від ярмарку у Великих Сорочинцях, але й у Василівці, де у маєтку Гоголів чотири рази па рік відбувався найбільший у Полтавській губернії ярмарок, де продавали худобу. Відомо, що у Ніжині, значному торговельному центрі початку XIX ст., Гоголь любив ходити по ярмарках, що відбувались тричі на рік і відповідно до церковних свят називались Троїцьким, Всеїдним і Покровським. У розділі «Щось про Ніжин, або Дурним закон не писаний» Гоголь згадує ніжинський Всеїдний ярмарок, який відбувався взимку перед Великим постом.

Серед повістей «Вечорів» «Сорочинський ярмарок» вирізняється тісним зв’язком з українською фольклорною та літературною традицією, що отримали широке й різнопланове втілення. Так, плідним джерелом твору стали мотиви легенд і казок, в яких розповідалось про чорта, котрого вигнали з пекла; про те, як чорт шукав своє майно, а також і про неможливість позбутись дарунків нечистого чи уникнути пов’язаних з цим небезпек та пригод.

Мотиви народного анекдоту, побутової казки, вертепу, як у фольклорному, так і літературному варіантах, відгукнулись у створеному Гоголем образі подружжя — простакуватого й незворушного у своїй флегматичній впевненості Солопія Черевика та сварливої Хіврі, яка усіляко крутить чоловіком. З побутової казки та вертепної драми Гоголь творчо запозичив образи дяка й цигана (див.: Рогозов В.А. Традиционные типы малорусского театра XVII—XVIII вв. и юношеские повести Н.В. Гоголя // Памяти Н.В. Гоголя. — Киев, 1911. — С. 99‒169). Демонічні риси останнього були не тільки даниною західним романтичним віянням (Манн Ю.В. Поэтика Гоголя. — 2-е изд., доп. — М., 1988. — С. 71), але й відповідали українській традиції: «Як і будь-який інший інородець, циган — представник потойбічного світу, який має зв’язок з нечистою силою» (Рогов К.Ю. Сорочинская ярмарка // Гоголь Н.В. Полн. соб. соч. — Т. 1. — С. 690).

Досить різноманітно й вигадливо Гоголь скористався українською літературною традицією. Так, за епіграфи слугують фрагменти з «Енеїди» І. Котляревського, комедій батька — В.О. Гоголя «Собака-вівця» й «Простак», байки П. Гулака-Артемовського «Пан