Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звідусіль лунали крики, виття, писк, гарчання. Давид насторожено просувався вперед. Холодною трубою з періодичністю у пів хвилини пробігали світлові кільця. Давид придивився до поверхні: труба складалася з рідких кристалів, як давно застарілі РК-монітори. Світлові кільця рухалися одне за одним, вказуючи напрямок від початку лабіринту.
«От чорт, — подумав Давид, влучивши рукою у щось напіврідке і ще тепле, — чорт, чорт, чорт». Порожній шлунок скрутило від блювотних позивів. Давид струсив налипле з долоні. Раптом зовсім поруч позаду почулося човгання. Хтось підбирався до нього. Труба була настільки вузькою, що Давид насилу повернувся, зігнувшись якимсь дивним чином, від чого сам немало здивувався. Звуки шарудіння наближалися. Давид позадкував, будь-якої миті очікуючи нападу. Незабаром з темряви показалися обриси тіла, що незграбно повзло до нього. І ось знову з’явилося світлове кільце. Воно наздогнало тіло, яскраво освітивши його. Брудне, змучене обличчя дивилося на Давида. Тетрапод потягнувся до нього рукою:
— Üb! Хороший… — сильний розряд струму безжальною блискавкою вдарив тетраходока в бік, пропалюючи шкіру та пронизуючи плоть гіллястими, гострими щупальцями.
Тетрапод заверещав так, що Давиду заклало вуха. В повітрі перед носом тетрасüb’єкта заблимало лазерне коло синього кольору. Воно оберталося навколо своєї осі. У ньому спалахнула червона команда «мовчати!». Залізний голос труби кілька разів промовив:
— Мовчати! Мовчати! Мовчати!
Давид із жахом спостерігав за стражданнями істоти, але не наважувався підповзти ближче. В кінці екзекуції загорілося слово «поганий». Тетрапод знову простягнув руку в його сторону, сил на більше не вистачило. Його тіло впало і більше не рухалося. Давид голосно проковтнув слину, намагаючись позбутися задушливого клубка в горлі. Знову із зусиллям зігнувшись, щоб повернутися в інший бік, він поповз вперед за піксельними кільцями.
Всього за кілька метрів перед ним закрутилося командне коло. В повітрі чітко проявилося слово «поклонятися!».
— Поклонятися! Поклонятися! — зазвучав владний голос труби.
Давид застиг, не розуміючи, що необхідно робити. Слово попереджувально заблимало. Давид дивився на нього, як метелик на вогонь. Його так і манило торкнутися шкірою обличчя до цього оманливо теплого синього ореолу, що огортав літери. Як раптом пролунав загрозливий тріск.
— Поклонятися! Поклонятися! Поклонятися! — голос труби став роздратованим і ще більш владним.
Давид здригнувся, згадавши про блискавку. Слово змінювало колір — червоніло. Піддавшись інстинкту, Давид притулився до труби, як щеня, підібгавши хвоста, лягає на підлогу від страху. Він заплющив очі, готуючись до удару струмом. Тріск затих. Давид розплющив очі. У командному колі з’явилося слово «хороший».
— Хороший. Хороший, — труба вміла бути ласкавою, — хороший, — тихенько звучав нудотно-солодкий голосок.
Зверху відчинився невеликий отвір, через який випав і плюхнувся перед самим носом Давида шматочок сирого м’яса. Він скривився від огиди. Коли командне коло згасло, Давид поспішив забратися звідти якомога швидше.
Чим глибше Давид занурювався в лабіринт, тим частіше перед ним виникали командні кола. З командою «боятися!» він впорався так само, як і з попередньою — притулився всім тілом до труби, підібгавши під себе ноги, додатково прикривши долонями голову, про всяк випадок захищаючись від удару. Коло розцінило виконання команди як задовільне. З отвору зверху як нагорода випав шматок сирої кишки великої тварини.
Давид дійшов до розгалуження. Шлях праворуч був на тому ж рівні, з якого він прийшов. А ліва труба йшла трохи вгору. «Може, саме вона веде до виходу», — припустив він.
Труба справді йшла вгору. За кілька метрів настільки стрімко, що Давиду довелося докласти чималих зусиль, щоб видертися далі. З колін і долонь сочилася кров. Але він не здавався. Нагорі його спіткало командне коло.
— Їсти! Їсти! Їсти! — наказала труба.
З отвору вивалився великий шматок сирого, судячи за різким смородом, тухлого м’яса. Давид схопився за живіт. Навіть гострий голод, що мучив його останні години перебування в üЛабіринті, не допоміг зробити шматок гнилої плоті хоч трохи привабливим. Він не наважувався доторкнутися до м’яса. Але час минав. Труба вже роздратовано випльовувала команду, слово «їсти!» почервоніло до межі. У повітрі відчутно наростала напруга. До удару блискавкою залишалися лічені секунди. Труба затріщала сильніше, накопичуючи необхідний розряд. Давид схопив шматок жилавого м’яса і, максимально затримавши подих, змусив себе відкусити. Команда «їсти!» все ще звучала. Але слово стало потроху втрачати червоність, переходячи спочатку в криваво-фіолетовий, потім у синій колір. Труба чекала другого укусу. Давид відкусив ще шматочок, насилу стримуючи нудоту.
— Хороший! Хороший! Хороший! — ніжно заголосила труба. Давид відкинув тухлятину, коли командне коло згасло.
Він засунув пальці в рот, щоб позбутися з’їденого. Не допомогло. Давид сплюнув лише трохи слизу. Попереду уздовж труби він виявив поїлки з кислою водою. Смак рідини вже не мав значення. Змучений нервовим напруженням, фізичними випробуваннями та відсутністю денного світла, він не міг напитися сповна. Давид сидів біля поїлок ще якийсь час, зіпершись лобом у коліна.
Він не розумів, скільки годин минуло відтоді, як він потрапив у üЛабіринт. А, може, вже й днів. Давид просувався вперед, виконуючи команди труби, які повторювалися. Ще три рази йому доводилося їсти якусь гидоту. На четвертий — пощастило. З отвору випав шматок досить свіжого хліба. Боже, як він зрадів аромату випічки. Давид з’їв все до останньої крихти. Навіть відчув прилив енергії, який, втім, швидко вичерпався.
Він знову пробирався вгору по трубі. Попереду почувся голос. «Невже хтось безкарно говорить?» — Давид поспішив до місця, звідки, вже без сумнівів, до нього долинало людське мовлення. Він кілька разів потрапляв у тупики, повертався і знову йшов на голос — жіночий. Що ближче він підбирався до нього, то чіткіше звучали слова. Він уже розбирав цілі фрази: «Молодець, давай, давай», «Ну ж, принеси паличку», «Мій розумничок, мій хороший». Давид повернув праворуч. Здалеку сочилося світло. Залишилося ще метрів двадцять, коли Давид помітив тетраподів. Він зменшив темп, спостерігаючи за тілами попереду. Акуратно, намагаючись не шуміти, Давид підповз максимально близько до джерела світла і звуку.
Пікселі збоку труби з’єдналися в Екран. Кілька тетраподів сиділи навпроти, притулившись одне до одного. Їх привабив уривок зі старого кіно: дівчина в білій сукні грається зі своїм щеням на залитій сонцем зеленій галявині навпроти зефірно-рожевого будиночка.
— Über! Який же ти в мене розумний, — вона погладила цуценя, яке підбігло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «TÜK, Арт Антонян», після закриття браузера.