Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

– Гаразд, зараз, — Давид розстібнув блискавку, з сумки висунулася задоволена морда Ікла. — Вперед! — Давид, оглядаючись на всі боки, енергійно закрутив педалі.

Він їхав по порожніх дорогах, вітер тріпав волосся, як колись у дитинстві. Це зараз Давид живе посеред величезного спального району. Раніше його будинок був останнім на околиці столиці. Далі тільки яблуневий сад і поля, за ними — густий ліс. Хлопчиськом він цілими днями ганяв на велосипеді. Іноді привозив повний кошик грибів з лісу або яблук, які цупив у саду. Найбільше він любив їздити наввипередки з батьками. Щосуботи, якщо погода дозволяла, вони втрьох сідали на велосипеди та вирушали новими маршрутами, які прокладали заздалегідь, по-старому — на карті. На прямих ділянках шляху змагалися на швидкість. Давид майже завжди вигравав. Мама була обережною. А тато, звичайно, піддавався, лише зрідка обганяючи, щоб навчити сина і програвати гідно. Давид усміхнувся, згадавши добрий погляд батька, теплі руки мами. Широка дорога звузилася. Давид заїхав у сусідній житловий район. Після облави дивовижна тиша, не властива мегаполісу, огорнула проспекти, площі, вулиці й провулки. Ні душі навколо. Принаймні Давиду ніхто не зустрічався. І він був невимовно радий цьому.

До мети залишалося зовсім небагато. Ікло, що спокійно сидів у сумці всю дорогу, раптом заметушився.

– Сиди спокійно… — не доказав Давид і сторч головою покотився вниз по дорозі. Щось важке вибило його з сидіння.

Давид побачив, як Ікло, вискочивши з сумки, побіг геть. У голові дзвеніло від удару. З носа текла кров, на долонях і ліктях горіла обдерта шкіра. «Переломів, схоже, немає», — встиг подумати Давид. Грізне гарчання почулося біля самого вуха. Над ним височів шаблезубий робопес. Давид завмер від страху. Робопес загрозливо клацав гострими зубами, його ікла відбивали ліхтарне світло. Підійшли важкі військові чоботи: — Über! Öсобина? Підіймаємося! Негайно! Über! — закричав зелений чоловічок.

Давид підскочив, виправдовуючись:

— Über! Розумієте, я просто їхав… Über!

— Über! Мовчимо! — грізно прохрипів страж правопорядку. — В автозак його! Хутко! Über! — наказав він іншим зеленим.

— Über! Я працюю на заводі, — на свій страх і ризик швидко випалив Давид. — Я просто… — він отримав кулаком в і без того розбитий ніс.

Кров аж бризнула, заливаючи губи та підборіддя.

— Über! Роздягнути та в автозак! Über!

З Давида здерли весь одяг і кинули у вантажівку з ґратами на вікнах, заповнену до межі тетраподами. Вони сумними, але порожніми поглядами дивилися один на одного. Поруч з Давидом тетрасüb’єкт зализував поріз на плечі іншого тетраходока.

Везли їх недовго. Давид про себе відраховував хвилини й дивився крізь ґрати назовні, намагаючись зрозуміти, в якому напрямку рухається автозак. Вантажівка в’їхала на територію, оточену колючим дротом, розтягнутим між бетонними стовпами. Кілька невеликих будівель формували прямокутну площу, посередині якої височіла голова, дуже вже схожа на голову Великого Вождя. Коли автозак зупинився і пролунала команда «виконувати!», усі «браковані» тетраподи слухняно зібралися праворуч від вантажівки. І Давид, звісно, з ними. Він спробував ще раз пояснити, хто він. Однак, щойно відкривши рот і сказавши: «Über!», отримав розрядом струму по спині. Давид упав на коліна.

– Über! üЛабіринт готовий прийняти чергову партію.

Über! — прозвучало з гучномовців.

Зелені чоловічки почали чоботами бити тетраподів під зад. Налякані тетрасüb’єкти рушили вперед. Давид піднявся на ноги — кілька тетраходоків повторили за ним. Їх усіх зігнали в центр площі до гігантської голови, широко розкритий рот якої обрамляли долоні триметрової висоти. Складалося враження, що голова щось кричить. Тетраподів загнали на подіум між долонями. За їхніми спинами зачинили залізні ворота. У роті голови зяяла чорна діра. Надійшла команда «боятися!», потім — «виконувати!». Кілька тетраподів без коливань пірнули в ротову порожнину Великого Вождя. Решта навпаки зі страхом відступили від отвору. Давида притиснули до воріт. Він закричав від болю. З’явилися два зелених чоловічки з вогнеметами. Вони привели зброю в дію трохи в стороні, але так, щоб тетраподи бачили, що їм загрожує. Правоохоронці з вогнеметами поступово наближалися до воріт, випалюючи перед собою землю. Давид намагався розштовхати тіла, але тетраподи не рухалися з місця. Поки правоохоронці не наблизилися настільки, що вогонь обпалив кільком тетраходокам шкіру. Тетрасüb’єкти кинулися до отвору, один за іншим пірнаючи в рот Великого Вождя. Ті, які ще стояли на ногах, опускалися на коліна: інакше протиснутися всередину було неможливо.

Настала черга Давида — або стаєш на чотири кінцівки, або тут і зараз підсмажать вогнеметами стражі правопорядку. Він кинувся в отвір довгої труби. Скочуючись нижче і нижче, Давид іронічно зауважив: «Невже в казку потрапив? Аліса, я йду! У всякому разі, я ще живий. Нас не вбили відразу, а це вже щось…» — він плюхнувся на чиєсь тіло, яке завило і сіпнулося в бік. Навколо — непроглядна темрява. Давид навпомацки відповз управо, щоб не отримати травми від тетраподів, які випадали з труби слідом за ним. Коли очі трохи звикли до темряви, він спробував підвестися. Але відразу вперся головою у стелю. В üЛабіринті ніхто не міг випростатися.

Зло — це зберегти життя, сприяти життю; добро — це знищити життя, шкодити життю.

Альберт Швейцер — теолог, філософ, лікар

Серце шалено калатало. Тіла вивалювалися з труби все частіше. Хтось приліг впритул до Давида. Він спробував відсунутися, але місця вже не вистачало. З отвору потягло паленою шкірою і волоссям. Останнє тіло, яке випало з нього, явно обпекли вогнеметом. Тетрапод, звалившись на підлогу, не рухався. Давида знудило. Він відповз, пробираючись крізь інший отвір у тунель, у кінці якого виднілося світло. Вчепившись у нього поглядом, Давид прискорився, наскільки це було можливим для людини, змушеної пересуватися на чотирьох кінцівках.

Тетраподи рушили за ним. Кілька найпрудкіших швидко обігнали його, протиснувшись уперед. Давид на мить завмер, відчувши їхні гарячі тіла, які прослизнули повз нього. Через метрів п’ятнадцять він досяг освітленого місця — вузол, що розгалужувався на вісім окремих шляхів. Лише Давид зупинився, спантеличений вибором. Тетраподи, не вагаючись, зникали в одній із труб, наче точно знали, куди потрібно