Читати книгу - "Хімера, Julia Shperova"

Думки гарячково танцювали в голові. Перед очима Джеймса стояла та сама картина: тіло містера Робустсона запаковують у поліетилен. Нудотний звук блискавки, що закривається.

Дзвінок з уроку повернув його до реальності. Він буквально зірвався з місця, швидко закинув у рюкзак підручники; в кінці коридора йому вдалося наздогнати Марісу.

- Стривай, - Джеймс торкнувся худого плеча, і дівчина обернулася.

- Джеймсе?  - заплакані очі, бліді губи, почервонілий ніс. Фул-хаус.

- Як ти? Тримаєшся?

Маріса прийняла його і тут же відсторонилася, витерла сльози зім'ятою хусткою.

- Дякую, Джеймсе. Я просто ... я просто не знаю що думати, - трохи помовчавши, вона додала. - Пітер не дзвонив? Він...він сказав мені його не турбувати.

Джеймс напружився, почувши в її голосі той самий безпристрасний, неживий тон, що чув у голосі Пітера. У такому стані він застав одного вночі. Пітер ледве думав, що говорить і робить.

- Поки-що ні. Вони з Томом залишаться в нас деякий час. Мій батько запросив їх пожити з нами кілька днів. Тим більше, що мій дядько у від'їзді і є вільна кімната…

Він не встиг закінчити фразу: статна білявка в огидній яскравій блузі, через яку дівчина скидалася на отруєне яблуко, з’явилася зовсім поруч з ними. Джеймса занудило.

- О привіт, Джеймсе. Марісо. Вигляд у тебе не дуже, - він не зрозумів до кого саме зверталася Пола, але не встиг перервати її. - Слухай, в мене буде вечірка сьогодні ввечері. Приходь, буде весело. 

На якусь мить йому відняло мову.

- Якщо хочеш і ти приходь, - Пола вишкірилася у бік Маріси, але посмішки не вийшло.

- Дякую, та я пас, - відказала дівчина і покрокувала геть.

- Це просто смішно…Марісо, стривай!

Джеймс хитнув головою в бік білявки і наздогнав Марісу за кілька кроків.

- Їй було б непогано інколи користуватися головою, - проторохтів він, крокуючи поруч з дівчиною.

- Так, це буває корисно. Для всіх, - ледь помітно всміхнулася Маріса і обережно витерла залишки сліз на щоках. - Не хвилюся за мене. Я буду в порядку.

- Хотів би я сказати те саме про себе.

- Ти теж будеш в порядку, Джеймсе. І дякую тобі.

- За що?

- За те що не залишаєш друга в такий час.

- Ні, звичайно, ні, я б його не залишив, - запевнив Джеймс. - Він зараз з Томом і з моїм батьком, і я буду поряд. Ти ж знаєш.

- Добре. Він такий...він не заслужив такого і я хотіла сказати, що так навіть краще.

- Що краще?

- Що з ним поряд буде справжній друг. Хтось, хто справді його розуміє, - Маріса затулила очі хусткою і побрела геть. Джеймс бачив, як дрібне тремтіння трясе її плечі. Вона знову плакала.

~~~

Коли Джеймс виходив із будівлі школи, він міг думати тільки про те, що до того моменту, коли йому доведеться дивитися в очі Пітеру, залишилося зовсім небагато часу. Він не знав, що побачить в очах друга, який уже втратив обох батьків, не знав, що сказати йому при зустрічі, і боявся остаточно зіпсувати їхню дружбу.

Він не відразу це зрозумів, але через цілий навчальний день до нього дійшло - він не відчував найважчого погляду з усіх. Поли не було у класах. Невже вона й справді змінила розклад через загрозу Френсіса? До чого ж тоді було її дивне запрошення?

Джеймс не хотів поспішати до порожнього будинку; він зробив невеликий гак, заїхавши до лавки букініста, продавця старовинних книг, про що говорила вивіска. Містер Хейз повинен був залишити деякі підручники для нього і Джеймс заїхав їх забрати.

Все що завгодно, аби не повертатися додому раніше ніж це конче необхідно.

Букініст, зморшкуватий і незграбний темношкірий дід у простому одязі, не ставив зайвих питань і відразу віддав Джеймсу необхідне. Проте каламутні старечі очі з цікавістю дивилися на відвідувача, і Джеймс на мить відчув цей важкий погляд на собі, ніби хтось ще в цій кімнаті дивився на нього.

- Все як Вільям просив, - усміхнувся старий одними губами, Джеймс лише кивнув у відповідь, відганяючи думки. Перед ним лежав товстелезний фоліант у потертій обкладинці без назви та кілька тонших книжок. - Готуєте есе для коледжу, юначе?

"Відьомство в середні віки", - миттєво прочитав Джеймс назву верхньої книги.

- Так дякую. Те, що потрібно, - подякував Джеймс продавцю. - Це ваш магазин, сер?

- Клич мене Теренсом, юначе. Так і є, я тут господар, - Джеймсу здалося, але останнє слово власник крамниці вимовив з гордістю та трохи зверхньо.