Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Джейсон викинув уперед руку, перехоплюючи ножаку й не відчуваючи жодного удару, але усвідомлюючи водночас, що він падає, та ще встиг подумати: «То ось воно чим скінчиться», й приготувався померти, і тут щось грякнуло йому в потилицю, й майнула думка: «Як це він довмівся по потилиці мене? Хіба що вдарив раніше, а я тільки тепер відчув?» І він подумав: «Та швидше! Швидше! Кінчайся!» Але тут несамовите бажання жити пойняло його, й він запручався, чуючи, як волає, сипле прокляттями той надтріснутий старечий голос.

Його вже ставили на ноги, а він усе ще пручався-відбивався, але його міцно тримали, то він і перестав.

— У мене тече кров? Дуже? — спитав він. — Потилиця… Кривавить? — Поки він це проказував, його швидко вели геть, і він чув, як десь позаду все тихіше звучить лютий старечий тенорок. — Гляньте, як там моя потилиця? — допитувався він. Стривайте, я…

— Ні-ні, не постриваємо, — сказав чоловік, що вів його. — А то цей клятий малий шершень таки вб’є вас. Ідіть далі. Ви не поранені.

— Він рубонув мене, — сказав Джейсон. — Тече кров?

— Ідіть-ідіть, кажу вам, — наполягав той, хто супроводжував його. Вивів Джейсона за ріг станції, на безлюдну платформу, де стояла вантажівка, а ще жорстко їжилася трава на газоні з жорсткими квітами по краях, і над усім панував напис, складений з електричних лампочок: «Мандрівнику! Очі на Мотсон!» До того ж після слова «Мандрівнику!» було намальоване око з електричною зіницею. Тут проводир відпустив Джейсона.

— Ну ось, — мовив він. — Забирайтеся звідси й тримайтеся чимдалі від нас. І чого ви поткнулися до нього? Життя обридло?

— Я тут шукав двох людей, — пояснив Джейсон. — Тільки спитав його, де вони.

— А кого саме ви шукали?

— Одну дівчину, — сказав Джейсон. — І молодика. Вчора у Джеферсоні на ньому була червона краватка. Він із ваших артистів. Вони пограбували мене.

— А-а, — протягнув той. — Отже, ви той самий. Ну, їх тут уже немає.

— Та як же ще, — мовив Джейсон. Притулився до стіни, помацав собі потилицю й подивився на долоню. — А я думав, кров іде, — сказав він. — Думав, він рубонув мене тим клюцаком.

— Ви вдарилися головою об рейку, — пояснив проводир. — Раджу вам не затримуватися. Їх тут немає.

— Так. І той сказав, що тут їх немає. А я подумав: бреше.

— То і я, на вашу думку, брешу? — спитав чоловік.

— Ні, — сказав Джейсон. — Я вже знаю: їх тут немає.

— Я сказав йому, щоб котився під три чорти звідсіля, з нею разом, — сказав чоловік. — У моїй трупі немає місця розпусті. У мене чесне підприємство, і в трупі всі порядні люди.

— Атож, — підтакнув Джейсон. — А куди вони подалися, ви не знаєте?

— Не знаю. І знати не хочу. В моїй трупі ніхто не показує таких номерів. А ви їй… брат?

— Ні, — відповів Джейсон. — Та це не має значення. Просто я хотів їх побачити. А ви певні, що він мене не поранив? Тобто крові не видно?

— Кров була б, коли б я не нагодився вчасно. А ви краще тримайтеся чимдалі звідси. Бо той злий дідок вас уб’є. А машина он там, то ваша?

— Так.

— Ото сідайте в неї і вертайтеся назад у Джеферсон. А їх якщо й знайдете де, то тільки не в моїй трупі. У мене респектабельне шоу. То, кажете, вони пограбували вас?

— Та ні, — сказав Джейсон. — Це не так важливо.

Він пішов до машини, сів за кермо. «Що ж мені зараз треба зробити?» — подумав. Тоді згадав. Завів двигун і поволі їхав вулицею, аж поки побачив аптечну вивіску. Але двері були замкнені. Постояв хвильку, тримаючись за ручку дверей і похнюпившись, тоді обернувся лицем до вулиці. Дочекався першого перехожого й спитав, чи десь хоч одна аптека відчинена, і почув відповідь: жодної. Тоді ще спитав, о котрій годині буде північний потяг, і чоловік сказав, що о другій тридцять. Перейшов вулицю, знову сів у машину. За якусь хвилю поруч пройшли двоє хлопців-негрів. Він покликав їх.

— Хтось із вас, хлопці, вміє водити авто?

— Так, сер.

— А скільки візьмете, щоб зараз довезти мене до Джеферсона?

Хлопці перезирнулися, перешіптуючись.

— Заплачу долар, — сказав Джейсон.

Ще пошепталися.

— За долар не піде, — відповів один.

— А за скільки ж?

— А ти хіба поїдеш? — спитав один другого.

— Не випадає мені, — сказав другий. — Чом би тобі не одвезти його? Тобі ж робити нічого.

— Ні, є що.

— Та які там у тебе справи?

Знову пошепталися, хихочучи.

— Дам два долари, — сказав Джейсон. — Тому, хто довезе.

— Та й мені не випадає, — сказав перший.

— Гаразд, — сказав Джейсон. — Гуляйте.

Якийсь час він просто сидів. Почув, як дзиґарі вибили півгодини, тоді повз нього почали проходити мотсоняни, вбрані по-недільному, по-великодньому. Дехто, минаючи невелику машину, кидав погляд на чоловіка за кермом, а він сидів собі, й невидиме прядиво його життя висіло навколо нього розскубане, розкудовчене, мов зношена вкрай, розстріпана шкарпетка. Трохи перегодом до нього підійшов негр у комбінезоні.

— Це вас треба відвезти у Джеферсон? — запитав він.

— Так, — відповів Джейсон. — А скільки візьмеш з мене?

— Чотири долари.

— Дам два.

— За менше, ніж чотири, ніяк не можу. — А чоловік у машині тихо сидів собі й навіть не дивився на того негра. Тоді негр запитав: — То я вам потрібен чи ні?

— Гаразд, — погодився Джейсон. — Сідай.

Він пересів на пасажирське місце, а негр узявся за кермо. Джейсон заплющив очі. «Хай уже в Джеферсоні знайду якісь ліки, — сказав собі подумки, розпружуючись, пристосовуючись до трясу. — Вже ж там щось та знайдеться». Трохи проїхали містом, вулицями, де люди мирно заходили до своїх осель, до святкового обіду, а тоді вже машина й за місто вихопилася. А Джейсонові думалося про ліки й відпочинок. Не думав він про дім, де Бен і Ластер за кухонним столом їли холодний обід. Щось таке — чи не те, що справжня, згубна біда лиш в обличчя йому дихнула й промайнула геть, а загроза лишилася хіба що у звичному, повсякденному злі, — дозволило йому забути на час Джеферсон, та й усі інші місця, які тільки він бачив у своєму житті, — Джеферсон, де мало відновитися його життя.

Коли Бен і Ластер попоїли, Ділсі послала їх надвір гуляти.

— І щоб ти з ним тихо-мирно гуляв — до четвертої. А там і Ті-Пі повернеться.

— Так, мем, — відказав Ластер. І вони вийшли. Ділсі підобідала, прибрала в кухні. Тоді підійшла до сходів, подослухалася, але нагорі панувала тиша. Стара негритянка повернулася, пройшла кухнею, зупинилася на ґанку. Бена з Ластером не видно було, але