Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– А як? Потрібно більше похвали? – нетерпляче постукала пальчиками по бардачку, – Я захоплена твоїми можливостями. Задоволена ставленням до мене. У захваті від твого вміння водити людей за ніс, підминати під себе і ставити на місце. Не кожному дано настільки майстерно грати роль, переслідуючи сумнівні цілі. Браво, Чернишевський, тобі вдається на славу! Цікаво, якими способами ти переманив до себе Руслана?

– Ти справді вважаєш, що у мене була необхідність переманювати його? – пирхнувши, чоловік дивився на трасу, – Ритуле, іноді все набагато складніше, ніж здається.

– У тебе немає бажання поділитися?

– Для початку доберемося до місця призначення і будеш ставити питання.

– Хочу знати зараз. Раптом твої старання марні, тоді поїздка в нікуди зовсім ні до чого.

– Навіть якщо скажу, що планую виконати твоє вчорашнє бажання, про яке довелося забути через мою перемогу? – спритно виходячи на обгін інших авто, припустив Олег.

– Ти впевнений, що знаєш моє вчорашнє бажання?

Ледь не задихаючись від обурення і всіляко ховаючи збентеження, що виникає від однієї згадки учорашнього вечора, Одинцова змусила себе максимально налаштуватися на неупередженість. Сама-то насилу розуміла в чому полягають її справжні забаганки, що говорити про Чернишевського.

– Ти збиралася отримати відповіді на свої питання? – швидкий погляд на дівчину, – чи я помиляюся?

– Припустимо, – кивнула, закусивши губу, – Але з чого раптом така щедрість? Раз на те пішло, виконувати забаганки після програшу зобов'язана я. Тим більше вчора по ряду причин до головної частини ми так і не дійшли.

– Не переживай, в моєму нинішньому становищі мені вистачило, – втішив глузливо Олег.

Не знаючи, що думати, Маргарита мимоволі охнула, вдивляючись в профіль чоловіка. Він не просто щось задумав, він отримував задоволення, водячи її за носа, знову і знову заганяючи в глухий кут, або воліючи вибити з неї зізнання, що і сама не проти переспати з ним.

– Якщо врахувати, що я махлював і виграв нечесно, – безпристрасно зізнався Чернишевський після чергового тривалого мовчання.

– Олеже, ти... ти... – хапаючи повітря немов викинута на берег рибка, – Ще сподіваєшся, що я тобі довірятиму? Коли примудряється навіть в дрібницях обдурити!

– Я б не вважав обманом маленьке непорозуміння, – іронізував чоловік, – Я лише після перегонів дізнався, що Ніжність не перекували. Значить, фізично вона не могла на рівних змагатися з Вітром, коли той вирвався вперед.

– Твоє незнання не робить тобі честі.

– Згоден. Воно дає виправдання і пояснення, чому Ніжність настільки полохлива і не здатна піддаватися контролю.

– Дивно, що тобі вистачило духу визнати, що перемога нечесна.

– Люблю дивувати. Поїздка не виняток.

Показуючи, що переливати з пустого порожнє і нескінченно обговорювати одне і те ж не має наміру, Чернишевський включив приймач, звертаючи увагу на дорогу. Знайшовши потрібну хвилю, де грала завзята пісня відомого музичного гурта, додав гучності й, підставивши обличчя прохолодному вітру, що проривався крізь прочинене вікно, вичавив педаль газу до упору.

Хмикнувши, Маргарита послідкувала прикладу чоловіка і, направивши увагу до вікна, прикрила очі, насолоджуючись теплими обідніми промінчиками сонця. Продовжити розпитування – значить показати наскільки їй важливо те, що відбувається. Одинцовій кортіло розібратися в витівці Олега, але стоїчно чекала, коли той захоче відкритися. Тим більше пообіцяв відповісти на парочку питань. Правда, щиро не розуміла до чого з цього влаштовувати цирк і кудись їхати. Проте, раз Чернишевському так зручніше, нехай.

Здивування з цього приводу мучило Риту недовго. Рівно до тих пір, поки автомобіль не заїхав до невеликого провінційного містечка, що знаходилося в годині їзди від маєтку.

Ні, вона щось неправильно розуміє! Невже Олег настільки жорстокий до неї? Як лишень додумався обрати для відвертості саме це місце, повернення до якого боялася найбільше на світі? Котре, хоч і розташовувалося зовсім неподалік від «Рощі», уникала всіма можливими способами.

Тут багато що змінилося. Яскраві неонові вивіски на магазинах, біл-борди зі строкатою рекламою на узбіччях, різноманітні кіоски, скляна забудова... Все в новинку, але все не більше ніж мішура, що била по очах. Вулички ті ж. Пам'ять про це місто в Одинцової не стерти ні часом, ні різноманітними екзотичними поїздками. Нічим. Це містечко таке одне. Тут Маргарита народилася і виросла. Місто навчило її життя, воно дало багато, разом з тим забрало ще більше: практично все. Все її життя.

– Впізнаєш? – помітивши, як дівчина жадібно вдивлялася в панорами, що пропливали повз, уточнив Чернишевський, вимкнувши музику.

 – Нащо ти привіз мене сюди? – стрепенулася Рита з жахом.

– Бачу, впізнаєш, – задоволено кивнув, звертаючи до вузької вулички з одностороннім рухом. Тієї самої, що через пару кварталів виходила до старого дворику їх панельного будинку.

– Олеже, будь ласка, повернімося, – чіпляючись за його руку, благала Одинцова. 

– Ритуле, ти прекрасно розумієш, ми їхали сюди годину не для того, щоб розвернутися біля порогу, – важко зітхнувши, з розумінням зазначив чоловік.