Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Теж їдеш?

– Навіщо? – подив промайнув на обличчі Руслана.

– Ну як же... – Рита озирнулася, – Ти був приставлений Кирилом, щоб стежити за мною. Невже допустиш помилку і дозволиш нам з Олегом залишитися наодинці?

До чого згадує це? Щоб остаточно переконатися в позиції Руслана на прийдешній війні? Напевно. що так...

– Маргарито Андріївно, – серйозно глянувши на дівчину, Буртенко без емоцій зізнався: – Ви не гірше за мене розумієте – я не стежив і не збираюся цього робити. Творіть там з Чернишевським, що завгодно. Головне, не повбивайте один одного, щоб потім за обох не довелося нести відповідальність, і зовсім не перед Рощиним.

– Боїшся? Але кого?

– Швидше за кого, – з натиском поправив Руслан, ховаючи дармовис назад в кишеню, – У справі, де замішано повно народу, маленька помилка може коштувати надто дорого. Не мені, чи вам з Олегом. Це здатне зачепити невинних і непосвячених людей.

– У чому полягає ця справа?

– З подібними питаннями тим більше до Олега, – хмикнувши, Буря глянув на циферблат наручного годинника. Постукавши пальцями, поквапив: – Минуло більше намічених двадцяти хвилин. Чернишевський не особливо вітає не пунктуальність.

– Де тебе взяли такого нудного? – пирхнувши, Одинцова зміряла чоловіка похмурим поглядом і, крутнувшись на підборах, вийшла з кімнати до парадного виходу.

Олега знайшла неподалік від ґанку. Спершись об бампер автомобіля, він вдивлявся вдалечінь і курив. На вигляд зараз замислений і серйозний. Але хіба тільки зараз? Чернишевський завжди був таким, а з віком будь-які риси характеру лише посилювалися. Цікаво, його перебільшене почуття справедливості теж роздулося до неосяжних розмірів, чи перетворилося в прямо протилежне?

Зупинившись в декількох метрах від чоловіка, Рита, злегка схиливши голову набік, мимоволі замилувалася гордовитим профілем. Безглуздо твердити, що Олег не подобається їй. Подобається. Набагато більше ніж потрібно симпатизувати давньому знайомому. Її тягне до Чернишевського як до чоловіка. Цікавого, привабливого, життєве необхідного.

– Запізнюєшся? – закинув голову назад, випускаючи густу клубу диму догори.

– Кожна жінка, що себе поважає, завжди трохи спізнюється на зустріч до свого чоловіка.

– Свого? – Олег моментально обернувся, ошелешено втупившись на Маргариту.

Відразу зрозуміла, як обмовилася. Присутність Чернишевського поруч вибивала ґрунт з-під ніг. Скоро взагалі перестане думати, перш ніж щось сказати.

– Мала на увазі до чоловіка, що її очікує, – зберігаючи зовнішнє самовладання, поправила.

– Ось воно як, – пирхнув Олег, повертаючи увагу сигареті, обтрусив попіл, – золоте правило запізнень на побачення.

– У нас хіба побачення?

– Як ти хочеш? – відштовхнувшись від капота, нещадно зім’яв недопалок, зробив крок, наближаючись до Рити.

Дівчина, занервувавши, подумала, що непогано було б дізнатися, чи здогадується Чернишевський, наскільки неоднозначно діє на неї своєю присутністю? Судячи з жадібного погляду і хитрої усмішки, він не просто здогадується, а знає напевно. Необхідно брати себе в руки.

– Я хотіла випити з ранку кави й трохи перекусити, – міняючи тему.

– Вибач, люба, якщо завтра плануєш вчасно повернутися до Рощина, їжу доведеться відкласти, – відмахнувся Олег і обійшов Маргариту.

Відчинивши пасажирські дверцята, запросив жестом сідати. Підкорившись, дівчина залізла в зручний салон, та зачинити авто не дозволила, залишивши одну ніжку на тротуарі:

– Куди ми поїдемо?

– Сюрприз, – дивлячись зверху вниз на Одинцову, розплився в чарівній посмішці.

Більшого розповідати Олег явно не збирався. Це Рита зрозуміла по серйозному погляду і тривалому мовчанню. Вона теж не хотіла здаватися, та, швидко усвідомивши, що хтось повинен поступитися, здалася, закинувши ногу в авто та хлопнувши дверцятами.

Олег, задоволений результатом, наслідуючи прикладу дівчини, також заліз всередину. Не кажучи ні слова, завів позашляховик і, вичавлюючи газ, зірвався з місця, ні разу навіть не поглянувши на Одинцову.

Скільки пройшло перш ніж зрозуміла, що мовчання, затягуючись, починає пригнічувати, складно сказати. Авто встигло виїхати за прилеглі до особняка території. Навіть виноградники, що належать «Перлині» та «Рощі» опинилися давно позаду. Вони давно мчали на величезній швидкості по широкій асфальтованій трасі міжміського значення. Такий стан речей спантеличував.

– Чернишевський, не розкажеш, нарешті, що задумав? – виглянувши у вікно, роздратовано уточнила, – Якщо вирішив влаштувати викрадення, це навряд чи гарна ідея. Рощин тебе з-під землі дістане.

– Ритуле, – поглядаючи на дівчину, – плануй я влаштувати викрадення, нас давно не було б не тільки в місті, а й в країні, – коли Маргарита, не підібравши вагомого аргументу для заперечення, відвернулася, перепитав: – Чому мовчиш?

– Круто, – вперто насупившись, без особливого ентузіазму вигукнула: – Це хотів почути?

– Навіщо ти так, Рито?