Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Почала кляс­ти.

Не го­во­ри­ла, але си­ча­ла. Бо­жевільні, страшні прокльо­ни, що, не­мов ля­ка­ючись самі се­бе, розбіга­ли­ся один по однім у тихій хаті й роз­пов­за­ли­ся в теміні, що чим­раз більше зрос­та­ла…

XXVII

По просьбі Марійки збіга­ла­ся Домніка по всіх во­рож­ках око­лиці, аби розвіда­ти­ся щось про убійни­ка. Але ні од­на не мог­ла ска­за­ти щось пев­но­го. Сліпа во­рож­ка в місті ска­за­ла:

- Чого оця жінка ду­має стільки про яко­гось хлоп­ця? Він не варт то­го! Він убив сво­го бра­та і ще ко­лись сво­го та­та уб'є, як він не вво­лить йо­го волі. Та­то­ву ха­ту об­ки­дує хтось раз по раз не­доб­рим зіллям.

Зачувши про се, Івоніка, вда­рив дру­гий раз Марійку.

- Івоніка бив свою жінку! - сповіща­ла Домніка уро­чис­то, май­же не що в кожній хаті, тріумфу­ючи, що по­да­ва­ла та­ку ціка­ву но­ви­ну.- До ча­су не­щас­тя Івоніка і не кив­нув [117] пальцем на свою жінку. А те­пер? - Во­на бу­ла пер­ша, що довіда­ла­ся про сю не­чу­ва­ну річ. Во­на са­ме нез­ви­чай­не зна­ла роз­ка­зу­ва­ти!

- Та за що бив? - пи­та­ли.

- Аби мов­ча­ла, вмісто по во­рож­ках розвіду­ва­ти­ся.

- Тяжко йо­му, аби інші лю­ди зна­ли йо­го не­щас­тя. Один син застріле­ний, а дру­гий…

І ніхто не до­пов­няв тяж­кої дум­ки до кінця, ніхто ніби не го­во­рив щось пев­но­го. Прав­да, бу­ли й гли­бокі пе­ресвідчен­ня, хто був убійни­ком; без­гомінно умос­ти­ли­ся вже дав­но у всіх сер­цях, та ніхто не вис­ка­зу­вав їх сло­ва­ми. Кож­не жа­лу­ва­ло не­щас­них ро­дичів.

- Марійка віднес­ла до Су­ча­ви до свя­то­го Іва­на на де­сять службів, аби віднай­ти убійни­ка, а вісім до мо­нас­ти­ря до Дра­гомірної, аби ка­ра бо­жа пос­тиг­ла йо­го, але ка­ра йо­го оми­нає! - докінчу­ва­ла, роз­тол­ко­ву­ючи свої оповіщен­ня.

XXVIII

Перед воск­ре­сен­ням вер­нув Са­ва із в'язниці до­до­му. Йо­го ви­пус­ти­ли на во­лю, бо не бу­ло до­казів про­ти нього.

Повернувши, пішов упе­ред до Рахіри і аж звідси до­пер­ва до ро­дичів. Пізнім ве­чо­ром всту­пив у батьківську ха­ту.

На йо­го вид батьки за­ри­да­ли.

Він вер­нув ху­дий - шкіра та кості, побілівши на лиці, мов по­лот­но, і не­на­че німий. Зда­ва­ло­ся, там за му­ра­ми й по­ли­шив всю мо­ву. Мов чу­жий, сто­яв у куті і шу­кав за чи­мось очи­ма по землі.

- Тебе вже зовсім ви­пус­ти­ли? - спи­тав батько бо­яз­ко, між тим ко­ли йо­го сер­це в гру­дях кра­яло­ся із жа­лю на вид си­на.

- Зовсім, я вже зовсім до­ма ли­ша­юся! - їв мовч­ки, не да­ючи май­же ніякої відповіді на різні до­пи­ти ро­дичів, і ліг спа­ти.

З ним ус­ту­пи­ло в ха­ту щось, що не­мов стісня­ло… щось чу­же, пох­му­ре. Ні батько, ні ма­ти не всміха­ли­ся. Він був тут, той так із роз­пу­кою ожи­да­ний, очіку­ва­ний, той оди­но­кий син, та про те во­но якось інак­ше скла­да­ло­ся, чим собі предс­тав­ля­ли. З ним не­на­че ще щось увійшло в ха­ту, пе­ред чим прості душі се­лян відтя­га­ли­ся й онесмілю­ва­ли­ся.

Що? Во­ни не зна­ли то­го сфор­му­лю­ва­ти. Во­но ле­жа­ло в них ли­ше в по­чу­ванні і тяжіло на них не­ви­ди­мим тя­га­рем. До пізньої ночі не ля­га­ли до спо­чин­ку. Хло­пець ле­жав мов мрець блідий на пос­телі і спав, а старі - кож­не із сво­го ку­ти­ка гляділо мовч­ки на нього і за­во­ди­ло на свій лад. Він пе­ку­чи­ми, не­ви­ди­ми­ми, ду­хов­ни­ми сльоза­ми; во­на не­чут­но, з за­тя­ти­ми ус­та­ми.

Ось той блідий хло­пець, те змарніле, ви­го­лодніле тіло, з тим ди­ти­ня­че дрібним лич­ком - се був йо­го оди­но­кий син. А той оди­но­кий йо­го син був бра­то­убійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І во­но так бу­де до кінця жит­тя йо­го, до ос­таннього відди­ху йо­го.

Другого дня зран­ку, за­раз по снідан­ню, ла­див­ся Са­ва до Рахіри.

- Ти ку­ди хо­чеш іти? - спи­та­ла йо­го ма­ти, май­же дри­жа­чи з тур­бо­ти про нього.

Вона ж так стра­шен­но бо­яла­ся про нього!

- Куди?… Я до Рахіри…

З не­опи­са­не гірким усміхом спи­та­ла во­на:

- Ти не за­був до­ро­ги до неї?

- Чого б мав я до­ро­гу до неї за­бу­ва­ти? - відповів він пог­ля­дом, що зай­мав­ся в по­луміні.

- Вона вин­на всьому не­щас­тю… Він за­мовк і гля­нув до землі.

- Не вий­де во­но на доб­ре! - тяг­ну­ла ма­ти гро­зя­чим го­ло­сом.- Ми сиділи ось тут, мо­ли­ли­ся та пла­ка­ли кри­ва­ви­ми сльоза­ми за то­бою… чис­ли­ли дні, ко­ли ти по­вер­неш, а те­пер, як бог тобі до­поміг пе­рес­ту­пи­ти на­но­во поріг та­та та й ма­ми,- ти звер­таєшся до неї?… Са­во, Са­во, бог му­сить те­бе по­ка­ра­ти!

Він підвів на неї очі.

Великі, блис­кучі, в тій хвилі чу­дові очі.

- Мамо, я був вчо­ра в неї! Я пішов на­пе­ред до неї, а потім прий­шов до вас! Аби ви зна­ли…

Стара ма­ти витріщи­ла­ся на нього. Мов за­ка­меніла на місці.

- Вже вчо­ра? На­пе­ред до неї?

- Ая!

Наново зай­шла та зміна з нею, як тоді, на свя­тий вечір, ко­ли во­на йо­го пер­ший раз зак­ля­ла. Та во­на за­мовк­ла.

Перший раз у житті заб­рак­ло їй слів на ви­яв­лен­ня своїх по­чу­вань. Її рух­ливі ус­та за­дубіли, заніміли. Але як тоді, так і те­пер відчу­ва­ла, що в неї не ста­ло дру­го­го си­на.

Щось страш­но­го втис­ну­ло­ся в її сер­це і рва­ло йо­го. Щось страш­но­го, гірко­го, не­опи­са­но­го. Во­на зби­ла п'ясту­ки, щоб ни­ми вда­ри­ти ко­гось в гру­ди, але то­го «ко­гось» не бу­ло.

- Ви га­даєте, що я стою о ва­шу зем­лю? - спи­тав він сам, пе­ре­ри­ва­ючи тяж­ку хви­лю мов­чан­ки.- Я ва­шої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Мол­да­ви! - і, сяг­нув­ши за ка­пе­лю­хом, вий­шов з ха­ти.

Лишилася са­ма мов при­го­лом­ше­на. З ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з побілілим, як стіна, ли­цем плен­та­ла­ся без­тям­ки, без заміру й цілі по хаті, від ча­су до ча­су пе­решіпту­ючись з ки­мось, а ро­бо­ти не до­ти­ка­ла­ся ніякої…

XXIX

- Анна дуріє!

- Що з нею?

- Хоче уби­ти Са­ву…

- Ей бо­же!

- Жаль зас­ту­пив їй ро­зум…

Так хо­ди­ло се­лом від уст до уст - і се бу­ла прав­да. Де б і не до­ба­чи­ла во­на йо­го - на полі, на до­розі, в селі, тут і ки­да­ла­ся на нього звірю­кою і си­лу­ва­ла вду­ши­ти. За­бу­ва­ла про ціле своє ок­ру­жен­ня, про все, а ба­чи­ла ли­ше йо­го. Гна­ла за ним, мов тиг­ри­ця, сип­ля­чи іскра­ми з очей, і кри­ча­ла:

- Ти, убійни­ку, ти, ти, я те­бе уб'ю! - І за кож­ним ра­зом бу­ла б йо­му не од­но за­подіяла, на­ко­ли б у нього не бу­ли скоріші но­ги, як у неї.

І див­но: ли­ше її од­ної бо­яв­ся мо­ло­дий, мов­чаз­ли­вий. Бо­яв­ся бо­яз­ню, якою ля­ка­ються ли­ше цілко­ви­то ди­кої, не­без­печ­ної звіри­ни. Він зой­кав, як во­на гна­ла за ним, а йо­го очі ста­ва­ли з пе­ре­по­ло­ху неп­ри­томні. Знав і відчу­вав: во­на од­на мог­ла йо­му го­ря на­нес­ти.