Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- А Івоніка де?

- На по­лях! Бур­дей са­мий! Не мож­на бу­ло пуст­кою ли­ши­ти! Не знаєте, які лю­ди?

- Я хотів собі ли­ше люльку за­ку­ри­ти… і нині… по­ба­ла­ка­ти… я ста­рий…- по­чув­ся на­но­во го­лос. Хви­ля за­ду­му й ва­ган­ня.

- То… увійдіть у ха­ту…

- Ні! Вже не піду! Снігу на­не­су. Піду, мо­же, ще до Івоніки, як успію! Гос­по­ди бо­же, що за за­метільни­ця!…

Хвиля ожи­дан­ня зсе­ре­ди­ни.

- Жандар…- про­шеп­та­ла й при­тис­ну­ла­ся, як пе­реділе, ляч­но до стіни.- Ли­ше во­ни хо­дять по та­ких но­чах по по­лях та по ха­тах!

- То ви жан­дар? - спи­та­ла знов.

- Ні, Марійко! Я не жан­дар! У ме­не во­лос­ся по­сивіло! Я ним, дя­ку­ва­ти бо­гу, ніко­ли не був, але я вам ска­жу, хто я. Те­пер най­ліпша по­ра на те!… Ніхто не вчує і ніхто не по­ба­чить! Я не хо­чу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Гос­подь свя­тий ви­дить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяж­ко з тим на душі! Я не мо­жу вмер­ти! Хто знає, мо­же, завт­ра да­дуть свічку в ру­ку, ніхто сього не мо­же зна­ти. Адіть, ваш Ми­хай­лик не надіявся, а те­пер хо­дить десь по світі та й блу­дить, що без світла пе­рес­та­вив­ся!

Окрик бо­лю роз­дав­ся в хаті.

- Не за­ведіть, Марійко! Се вже нічо­го не по­мо­же. Так ма­ло бу­ти, і так ста­ло­ся! А те, що я ба­чив, то ба­чив на свої очі, і най ска­жу, бо ду­же мені тяж­ко з тим на душі! Я хо­чу то­го поз­бу­ти­ся! Я не хо­чу бу­ти ніяким свідком, не­хай ме­не бог бо­ро­нить! Оце ка­жу ли­ше вам, бо мені ду­же тяж­ко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я ска­жу та й поз­бу­ду­ся ка­ме­ня з душі!…

Вона при­тис­ну­ла­ся близько вікон­ця і зігну­ла­ся над ним. Нас­та­ви­ла ву­хо й нап­ру­жи­ла­ся, мов стру­на.

- Що ба­чи­ли? Кажіть! А мо­же б, ви увійшли до ха­ти? Над­ворі зме­те вас!

- Не зме­те! Не тре­ба, аби ви ме­не виділи; дос­та вам бу­де то­го, що вчуєте! Тоді, щоп­рав­да, бу­ла нічка яс­на й погідна, як я ба­чив! Ішли оба ра­зом…

- Михайло! - крик­ну­ла во­на пе­ре­ра­жа­ючим го­ло­сом.

- Він і той, що йо­го спра­вив на там­той світ! Мо­ло­де, як бджо­ла, а вже убійник!

- Михайле! - крик­ну­ла знов Марія і по­ча­ла товк­ти го­ло­вою до стіни.

- Не за­ведіть, Маріє! Він уже не вер­неться до вас! Слу­хай­те, най вам ска­жу! Той ішов по­руч із ним і мав на пле­чах руш­ни­цю! А я вер­тав з міста, і за­ма­ну­ло ме­не вер­та­ти поп­ри ліс до­до­му. Як ме­не ми­на­ли, Ми­хай­ло поз­до­ров­кав, а той шу­кав очи­ма землі. Блідий був, най йо­му бог про­с­тить, ко­ли має які дні пе­ред со­бою. Та ка­ра не ми­не йо­го! Во­на прис­та­не до нього та су­покій відбе­ре! Так я їх зди­бав! Йшли близько се­бе, Ми­хай­ло го­во­рив, а він слу­хав…

- Хто се був, хто се був? - скри­ча­ла Марійка, при­тис­нув­ши побіліле ли­це до шиб­ки…

- Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім'я наз­ве, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти! Доб­ре, що вам оце ска­зав, бо не маю спо­кою. Бу­вай­те здо­рові!

- Сава! - крик­ну­ла Марійка не своїм го­ло­сом, а відтак, як бо­жевільна, ки­ну­ла­ся до две­рей. По­ча­ла сіпа­ти две­ри­ма, роз­ри­ва­ти, та во­но не йшло так ско­ро.

- Не прок­ли­най­те йо­го вже над­то тяж­ко, ви ж ма­ти…- по­чув­ся вос­таннє ос­теріга­ючий го­лос, а відтак миг­ну­ла тінь попід дру­ге вікно і втих­ло…

Марія за­бу­ла, що ще й мо­туз­кою об­мо­та­ла клям­ку з ве­ли­ким цвя­хом ко­ло зам­ка, по­бо­ю­ючи­ся за­од­но по­яви жан­дармів. До то­го, тис­нув про­тяг двер­ми на­зад до ха­ти і грав­ся її сла­би­ми си­ла­ми.

Врешті розірва­ла їх ши­ро­ко й виг­ля­ну­ла надвір.

Слабе світло, що впа­ло сно­пом із ха­ти пе­ред поріг, освіти­ло ку­пу на­ме­те­но­го снігу пе­ред сіньми. Кілька слідів, а більше нічо­го. Сильний рвуч­кий вітер бив її ост­ри­ми зим­ни­ми ко­люч­ка­ми по лиці й очах, і во­на му­си­ла їх зап­лю­щи­ти. За хви­лю ки­ну­ла­ся під ха­ту в сто­ро­ну вікна.

- Бадіко! - зой­кну­ла.

Та ніяко­го бадіки не бу­ло. Він зник, мов під зем­лю за­рив­ся.

- Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до ха­ти! -клик­ну­ла вже го­лос­но, але ли­ше гомін і свист вітру відповіда­ли її три­вож­ним пи­тан­ням. Підбігла кілька кроків по­за дім на подвір'я, надс­лу­ху­ва­ла і знов кли­ка­ла…

Ніхто не об­зи­вав­ся.

Тоді вис­ту­пи­ли їй ве­ликі краплі по­ту на чо­ло і во­на вер­ну­ла­ся на­зад до ха­ти. Двері за­лус­ну­ли­ся за нею так сильно в за­мок, що вікна задз­веніли, а во­на ста­ну­ла по­се­ре­дині ха­ти, мов вко­па­на.

Хто се був, хто се був? Той, що їх обох ра­зом видів, і той, що йшов по­руч із Ми­хай­ли­ком з руш­ни­цею,- убійник йо­го…

«Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім'я ска­же, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти!» - відізва­ли­ся в її душі сло­ва нез­най­омо­го.

Закаменіла.

Як тоді, так і те­пер пе­ре­тяг­ну­ло­ся га­ря­че пас­мо вог­ню по її чолі під во­лос­сям і роз­си­па­ло­ся гра­нею по вис­ках і ко­ло уст.

- Сава! - зой­кну­ла, умліва­ючи ду­шею.- Са­ва убив йо­го! - і упа­ла на долівку.

Потім:

- Ні, ні, се. не Са­ва! Бре­хав, прок­ля­ту­щий! Бо­дай би не діждав­ся до­до­му дійти, дни­ни бо­жої до­че­ка­ти­ся! О гос­по­ди, ря­туй, ря­туй, ря­туй!…

Підняла ру­ки і по­ча­ла би­ти пок­ло­ни. Не зна­ла чо­му, аж після сфор­му­ва­ли­ся її дум­ки.

Аби убійник най­шов­ся.

Той, що її ди­ти­ну зі світу згла­див. Що зап­ро­пас­тив од­но­го, а дру­го­го кров'ю об­ки­нув. Що­би він з'явив­ся пе­ред її очи­ма, аби влас­ни­ми своїми ру­ка­ми роз­шар­па­ла йо­го на кусні, а ціточ­ка, що ли­ши­ла­ся їй од­на од­ним на за­пустілу ха­ту і про­па­да­ла без­вин­но у в'язниці, не­хай би вер­ну­ла…

Заломивши су­до­рож­не ру­ки, мо­ли­ла­ся з ли­хо­рад­ним поспіхом, від ча­су до ча­су ози­ра­ючи­ся нес­покійним, ляч­ним пог­ля­дом, ко­ли сніг бив­ся о вікна, а двері у завісах з ди­кої гри бурі скрипіли й глум­ли­во ози­ва­ли­ся.

Відтак огор­ну­ла її гли­бо­ка вто­ма.

Попала в півсон. Як про­ки­ну­ла­ся, лам­па лед­ве вже бли­ма­ла.

Витягнувши шию, по­ве­ла роз­ши­ре­ни­ми, пе­ре­шу­ку­ючи­ми очи­ма по хаті. В хаті бу­ло пус­то й ти­хо, ко­ло сто­ла по­рожньо, не­ти­ка­но. Мов от­ве­ре­зи­ла­ся. Та ра­зом із тим зай­шла з нею пре­див­на зміна.

Її сла­ба вда­ча, що хи­та­ла­ся вічно між лю­бов'ю і не­на­вис­тю, з кож­ним нап­ли­вом сильнішо­го по­чу­ван­ня тра­ти­ла рівно­ва­гу, не зуміючи втри­ма­ти се­бе на се­редній до­розі гар­монії, або хоч би ли­ше й са­мої тве­ре­зої роз­ва­ги, або доб­ро­ти, що все по­ми­ря­ла. Во­на відчу­ва­ла в сій хвилі пер­ший раз усім ма­те­ринським інстинк­том, що Са­ва убійник,- і пер­ший раз про­ки­ну­ло­ся в ній про­ти нього по­чут­тя не­на­висті. Страш­не, без­дон­не, не­опи­са­не по­чут­тя не­на­висті ма­тері про­ти си­на.

Дикий усміх бо­лю скри­вив її