Читати книгу - "Списоносці"

Після вечері одразу ж лягли спати. В кімнаті було тепло й затишно. Надворі мрячив холодний дощ. Гуркіт далекої канонади докочувався до міста і стиха стрясав віконні шибки. Бої в той час уже йшли під Будапештом. Я був дуже втомлений, але завзята канонада відганяла сон. У вирі невідкладних справ я й не помітив, що мені стукнув п'ятдесят восьмий рік. А Вероніка була тоді в розквіті сил — їй минуло, здається, тридцять три чи чотири роки. Найкращий вік жіночого життя!

Канонада їй теж не давала заснути. Я чув, як Вероніка підбивала подушку і неспокійно переверталась з боку на бік.

Я лежав горілиць, дивився в стелю, на яку відблиск вогню в грубці кидав химерні тіні, і прислухався до глухого гуркоту далекої канонади.

— Ти не спиш, Вероніко? — спитав я і взяв її за руку,

Вона мовчки присунулась до мене.

— Страшна ця канонада, — сказала вона.

— Треба до неї звикнути.

— До цього звикнути важко. Я не можу…

Я нічого не відповів. Пригорнувши її, мимохіть подумав про те, що чекає нас у майбутньому. Що буде з Веронікою? Досі про це я не думав. Справді, що буде з нею, якщо мені доведеться виїхати звідси? Судячи з канонади, цей час незабаром настане. Можливо, вже завтра чи післязавтра в мене в руках буде наказ про евакуацію. Але ж я кохаю Вероніку і не можу її залишити напризволяще!

— Вероніко!

— Що?..

— Ти не спиш? «От дурне питання, — подумав я. — Вона ж відповіла мені!»

— Не сплю.

— Ти знаєш про те, що ми програли війну?

— Знаю.

— Звідки?

— Це знає кожен.

— І ти знаєш також про те, що мені доведеться евакуюватись на Захід?

Вона тривожно сперлася на лікоть.

— На Захід? Але чому тобі треба евакуюватись на Захід?

— Дурненька, я ж солдат, а наказ є наказ.

— Звичайно… Скажи-но, Акоше, я вже давно хотіла спитати тебе, ти теж дав присягу Салаші?

— Авжеж…

— Навіщо?

— Інакше мене розстріляли б…

— А чому ти не подав у відставку? Тоді тобі не довелося б присягати.

— А ти на моєму місці не дала б присяги?

— Ні! — заявила вона рішуче.

— А що б ти робила?

— Мабуть, я боролася б проти них… Як дивно, — сказала вона замислено, — що весь офіцерський склад раптом в один день перейшов на бік Салаші!

— Справді дивно. Ти не любиш Салаші?

— Я ненавиджу його.

— Чому ж ти не борешся з ним?

— Звідки ти знаєш, що я не борюся?

— Але дозволь узнати? — запитав я напівглузливо.

— Я не можу цього сказати офіцерові Салаші. Мені здалось, вона жартує, щоб розрядити свою нервовість, тому я і далі кепкував:

— Сподіваюсь, ти вже вступила в якусь нелегальну організацію? Може, навіть керуєш нею?

— Так ти, значить, виїжджаєш на Захід? — спитала вона замість відповіді. — Сьогодні, Акоше, я буду відверта і висловлю свою думку, навіть якщо ти гніватимешся.

— Кажи, я не сердитимусь.

— Я гадала, — почала вона невпевнено, — я гадала, що ти воюватимеш проти німців.

— Чому ти так гадала?

— Тому, що й ти їх ненавидиш. Я завжди вважала тебе гуманною людиною… Не думала, що ти служитимеш таким пройдисвітам, як оцей Салаші. Хіба ти не бачиш, що творять нілашисти?

— А якби я воював проти них?

— Тоді тобі не треба було б тікати на Захід. Більше того, ти залучив би й мене до боротьби.

— Послухай, моя люба! Кожен бореться по-своєму. Я теж. Та про це не будемо говорити. Краще розкажи, як ти борешся…

— Я просто пожартувала. Ти знаєш, що в мене зовсім не войовнича вдача.

Я відчував, що вона затаїла правду і, сказавши необдумане слово, тепер відступає.

— Але ж, моя голубко, такими речами не жартують! Нілашисти таких жартів не люблять. Поїдеш зі мною?

— Куди?

— На Захід.

— Я не можу…

— Чому?

— Не прикидайся, адже ти сам знаєш чому.

— Я справді не знаю!

— Я не можу покинути матір.

— Ми можемо забрати її з собою.

— А що буде з Ілою?

— Заберемо її теж.

— Для чого? Що робитимуть вони на Заході?

— Я піклуватимусь про вас. У Швейцарії в мене є гроші. Для тебе й для їли я знайду роботу, в мене там чимало друзів. А матір влаштуємо в якийсь санаторій.

Вона замислилась. Дощ, мабуть, перестав. Лише канонада гуркотіла невгаваючи. Вогонь у грубці поволі згасав, і мерехтливі відблиски на стелі дедалі блідішали. Знявся рвучкий вітер, і штори забились об віконні рами.

— Давай спати, — запропонувала Вероніка. — Може, ще пощастить заснути…

— Спати не будемо, поки не даси конкретної відповіді.

— Дозволь мені подумати…

— Ні! Я хочу, щоб ти зараз відповіла!

— Почекай до завтра… Я хочу спати…

— Вероніко!

— Слухаю…

— Я вимагаю відповіді!

— Акоше, не примушуй мене! Це не така проблема, яку можна вирішити вмить. Ти повинен розуміти, що ця справа торкається не лише мене. Я маю право приймати негайні рішення тільки щодо власної долі. А що як мати або їла не захочуть їхати?..

— Тоді поїдеш сама!

— Без них я не поїду…

— Ти мене не кохаєш?

— Зараз не про це йде мова.

— Відповідай на питання!

— Я люблю