Читати книгу - "Перший спалах"

— Хм... — Андрій замислився. — Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?

— Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий — він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний — особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись — не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив — вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?

— О, таку не забудеш... — усміхнувся Андрій. — А що зі мною власне робитимуть?

— Хто? Анна з Вінтом?

— Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...

— Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту — помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...

— А якщо ні?

— На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.

— Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, — сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.

Будівля — звичайна, стара дерев’яна будівля — зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора — і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.

— Працюю над проектом, часу майже не залишилось, — Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. — Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...

— Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! — Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. — Ну ти ж його знаєш — вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?

— Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! — буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними — смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.

Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.

Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.

Його розбудив голос. Дивний — і до болю знайомий. Десь він уже його чув — давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав — і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям — і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.

Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки — і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль — і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було