Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Е-е, нащо! Не хочу.

— Тобі нудно тут?

— А що там такого? Я звідси все одно виберуся, з братом, із Мундеком. І все. Навіть до кінця навчання не чекатиму,— погрожує бундючно.

— Гаразд. Напиши нам з дороги.

— Він лікаря боїться, прошу пані,— здогадується Еля.

— Дурна ти, і зовсім не боюся! — Варденьга сердитий, аж йому веснянки почервоніли. А по хвилі: — Дай мені той бінокль! — Однак зараз же відняв його від очей, розчарований.— Хіба це вид?— кривиться він.— Поля та поля, біло скрізь, а по білому — чорні, рисочки.

— Мар’яночку, що то за чорні рисочки?

— То межі.

— Петрику, як ми визначаємо поверхню прямокутника?

— Перемножуємо ширину на довжину. Але ж сьогодні, прошу пані, неділя.

— Не бійся,— і раптом, натхнена новим задумом, обіцяє: — Коли вже зовсім потепліє і всюди висохне, кожний із вас виміряє на своєму полі площу меж.

Знявся гамір.

— Це не так уже й страшно,— заспокоює Агнешка,— я допоможу. Потім у класі складемо всі ті поверхні разом і переведемо на гектари.

— Навіщо це? — витріщує очі Варденьга.

— А ви самі здогадайтесь. Скажи-но, Яцеку, що росте на межі?

— Трава.

— Добре. А тієї трави там багато?

— Навіть кози не напасеш,— пирхає Еля.

— Отож-бо! А як зробимо всі обрахунки, то похвалитеся вдома кожний у себе, які-то ви землеміри.

— Заєць! Заєць!

Щось біле майнуло побіля самих дітей, шмигнуло, зникло в руїнах. Кілька хлопців кинулися слідом, бо ж така дивина.

— Мар’яне...— зачіпає брата Томек,— може, ти бачив маленького чоловічка, гномика, а не зайця?

— А щоб ти знав, гномики тут теж ростуть,— підтверджує малюк, але його невпевнена й уперта посмішка і підказує Агнешці, що тепер Мар’янек більше вихваляється накинутою йому роллю, яку він полюбив, аніж вірить у те, про що говорить сам. І вчительці стає за чимсь жаль.

Вона пам’ятає оту першу розмову з Мар’янеком в присутності Балча. Сьогодні Балча немає. Гаразд. Краще не думати про це.

— Коли дядько помруть,— мріє вголос Елька,— увесь сад і город перетворю у великий-великий кролятник, розводитиму ангорських кролів.

— Як це,— прикро дивується Агнешка,— коли дядько помруть? Адже ж дядько здоровий.

— Але старші від мене,— миролюбно стверджує Елька.— Так уже в світі ведеться.

Агнешка, намагаючися відігнати якусь непомітну відразу, що мимоволі ворухнулася в ній, пригадує собі Ельчину опіку над Айстрою й Флоксом.

— Ти любиш тварин, правда ж?

— Але кролів найбільше. З них будуть шкурки, буде м’ясо. А з ангорських ще й вовна.

— Ти, Елько! — смикає її за рукав Петрик Оконь.— У вас хліб печуть, а сьогодні ж неділя. Гріх.

— Та й що? — втручається Теофіл.— Пекла все одно нема.

— Нема, то й не говори! — обриває його мову раптово збайдужіла й посмутніла Агнешка. Бере в Гені Пащук бінокль, спочатку роздивляється поблизу, потім переводить погляд через воду на другий берег. Та чорна точка на дорозі, аж біля Хробриць, це, мабуть, пересувна амбулаторія.— Що ви там знову? — нетерпляче зиркає на дітей. А нічого, так собі, нове диво. Одинока бджілка, завчасу пробуджена від сну, заплуталася в Улиному волоссі. Уля кричить, підстрибує й наосліп б’є себе по голові.

— Почекай, не ворушись,— досі якийсь нібито сонний і мовчазний Тотек хапає Улю за руку,— бо заб’єш.— Потім обережно розгортає пальцями чорні, пишні пасма її волосся, звільняє від них бджілку, пускає її за легким вітерцем. Бджілка зникає за виступом муру, й нараз усім здалося, нібито її вже ледве чутне бриніння несподівано там, де воно затихло, перетворилося в людський гомін. В ту ж мить з-за муру вихоплюються хлопці, що поверталися з погоні за зайцем і вже здалека викрикують:

— Там щось коїться! Коло Клубу! Будуть битися!

— Тотеку! Елько! — відразу ж наказує Агнешка.— Ведіть усіх до класу. І там чекайте, доки я прийду.

Сама ж, навпростець, зсувається по крутому схилові донизу. Ось вона й біля наріжжя підвального поверху замчиська, вже й обминає його, звідси вже виразно чує підвищені, змішані голоси. Бачить уже і їх, отих. Зависляк, ставши на порозі відхилених дверей і розставивши руки, захищає вхід до замку. Його щільно оточив невеликий гурт чоловіків і кілька жінок.

— Зависляку, віддай жито! У нас нема на хліб.

— Віддай ячмінь!

— Буряки віддай! Корови голодні!

— Люди голодні! А як настане сівба, то чим сіяти?

Крізь ті вигуки нараз прориваються глухі гугняві слова Зависляка:

— Віддай, віддай! Таке мелете! А що ви пили? Жито пили, ячмінь, буряки!

— Обіцяли ж заробіток, користь якусь, зиск! — перебиває його мову ображений, гіркий лемент Пащучки.— Де ж той зиск?