Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Чи не зарано він ухопив шаблю? Чи, може, мав рацію той чоловік, що дав у борг цілий статок і зажадав, щоб йому повернули позичку? Якби навіть майор скликав на пораду усе своє офіцерство, хто б тут що зарадив? Хто мав право бути розумнішим, ніж командир батальйону? І що тільки за нескінченні халепи з цим безталанним лейтенантом? Уже й так скільки коштувало зусиль якось загасити історію з тими страйкарями! Біда, біда громадилась над головою майора Цоґлауера, біда громадилась над цим Троттою, над усім батальйоном! Майор Цоґлауер просто заламував би руки, якби годилося заламувати руки на військовій службі. Якби навіть усі офіцери батальйону схотіли зарятувати лейтенанта Тротту, однаково не зібрали б такої суми! Якщо ж тих грошей не сплатити, справа лише дужче ускладниться.

— Нащо ж вам знадобилося аж стільки грошей? — запитав Цоґлауер, і враз згадав, що він же все те знає. Майор махнув рукою. Він не хотів ніяких довідок.

— Напишіть усе як є своєму панотцеві! — сказав Цоґлауер.

Йому здалося, що він подав блискучу ідею. І рапорт скінчився.

І лейтенант Тротта вернувся додому, сів і заходився писати листа своєму панотцеві. Без алкоголю справа не посувалася вперед. Тому він спустився наниз, до кав’ярні, замовив «дев’яностоградусної», звелів подати чорнило, перо й папір. Він почав. Який тяжкий лист! Який неможливий лист! Лейтенант Тротта разів кілька починав, рвав написане й починав знову. Нічого нема тяжчого для лейтенанта, ніж описувати події, що стосуються його особисто і навіть загрожують йому. При цій нагоді з’ясувалося, що лейтенант Тротта, якому служба у війську давно вже остогидла, мав ще досить солдатського марнолюбства, аби не дати увільнити себе з армії. І, силкуючися змалювати батькові заплутані обставини, в яких він опинився, лейтенант Тротта несподівано знов обернувся на того юного кадета, який колись на балконі батькового дому під звуки маршу Радецького жадав померти за Габсбурґів і за Австрію. (Отака дивна, отака мінлива, сповнена вічного сум’яття є людська душа.)

Минуло понад дві години часу, перше ніж Тротта виклав на папері стан своїх справ. Стояло вже надвечір’я. До кав’ярні вже збиралися гравці в карти й рулетку. Прийшов і господар, пан Бродніцер. Він був незвичайно, жахливо ввічливий. Лейтенанта він ушанував таким глибоким уклоном, що той миттю зрозумів: господар хоче нагадати йому про сцену з Каптураком і про свою автентичність як свідка. Тротта підвівся, щоб знайти Онуфрія. Він вийшов у коридор і кілька разів гукнув денщика на сходах. Онуфрій не озвався. Зате з’явився Бродніцер і повідомив:

— Ваш денщик пішов кудись ще вранці.

Отож лейтенант сам вирядився на вокзал надіслати листа. Дорогою йому спало на думку, що Онуфрій пішов десь, не спитавшись дозволу. Військове виховання лейтенанта вимагало розгніватись на денщика. Але ж він сам раз у раз їздив до Відня — без дозволу, ще й у цивільному. «Може, денщик просто наслідував приклад офіцера. Може, й Онуфрій має дівчину, яка чекає на нього в селі, — думав лейтенант. — Сидітиме він у мене на гауптвахті, поки й посиніє!» — подумки промовив лейтенант Тротта. Одначе внутрішній голос шепнув йому, що він не сам придумав цю фразу й насправді ніколи такого не зробить. То був просто штампований вираз, що вічно крутився напоготові в мозку військового, один із тих незліченних штампів, які в армійських головах побутують замість думок і вискакують звідти замість рішень.

Ні, денщик Онуфрій не мав у своєму селі дівчини. Він мав у своєму селі чотири з половиною морги поля, успадковані від батька, якими порядкував його шваґер, і двадцять золотих десятикронових дукатів, закопаних у землю коло третьої верби улівуруч від повітки, над стежкою, що вела до сусіди Никифора. Денщик Онуфрій устав нині ще до схід сонця, почистив лейтенантові уніформу й розкинув її на кріслі, наваксував і довів до блиску його чоботи, поставив їх за дверима в коридорі, а сам узяв свого черешньового ціпка і маршовим кроком подався на Бурлаки. Він ішов вузенькою стежкою, порослою з обох боків верболозом, єдиною дорогою, що засвідчувала твердий ґрунт. Бо ж верби споживали тут чи не всю болотяну вологу місцини. Обабіч стежки вставали сірі, примарні вранішні тумани, клубочилися, сунули назустріч хлопцеві в розмаїтих подобах, аж він хрестився і раз-по-раз проказував тремтячими губами «Отче наш». Проте настрій Онуфрій мав добрий. Ось уже ліворуч показалися великі, вкриті черепицею залізничні комори. Вони трохи його заспокоїли, адже стояли саме там, де він і сподівався. Він перехрестився, цього разу із вдячності за милість Божу, що вберегла залізничні комори на звичному місці. Онуфрій дістався до села Бурлаків годину по тому, як випливло сонце. Його сестра і шваґер були вже в полі. Він зайшов до батьківської хати, де вони мешкали. Діти ще спали в колисках, почеплених за товсті вервечки до стелі на міцні залізні гаки. На грядці за хатою Онуфрій узяв лопату й граблі і подався до третьої верби ліворуч від повітки. (Вийшовши з хати, він став спиною до дверей і звів очі до виднокраю. Минула якась хвилина, поки він переконав себе, що його права рука — то таки права, а ліва — то ліва, аж тоді рушив ліворуч, до третьої верби, як іти до сусіда Никифора.) Тут він заходився копати. Час від часу парубок озирався довкола, аби переконатись, що за ним ніхто не підглядає. Ні! Ніхто не бачив, що він робить. Він копав і копав. Сонце так швидко підбилося вгору, що він гадав, ніби вже полудень. Та була ще лишень дев’ята ранку. Аж ось він почув, що залізний ніс лопати вдарився об щось тверде, аж задзвеніло. Онуфрій відклав лопату й почав розгрібати землю граблями, потім відклав граблі, сам ліг долі й усіма десятьма пальцями заходився відгрібати пухку, дрібненьку землю. Спершу він намацав полотняну хустину, знайшов вузлика й витяг його. Там були гроші — двадцять золотих дукатів, кожен вартістю в десять крон.

Онуфрій не гаяв часу — не перелічував свого скарбу. Він сховав гроші в кишеню й подався до єврея-шинкаря села Бурлаків, такого собі Гірша Беньовера, єдиного в світі банкіра, якого знав особисто.

— Я тебе знаю, — сказав Гірш Беньовер. — Я й батька твого знав! Тобі цукру, борошна,