Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

гарантій безпеки обмінялися заручниками, але тут якийсь шляхтич, начальник однієї із хоругв ополчення, який ішов разом із воєводою, улаштував бійку біля міських воріт. Ну через це козаки й не пропустили Киселя. Він навіть писав панові Кривоносу, просив, аби його безперешкодно пропустили через місто. Полковник порадив йому обійти Острог. Але Кисіль зажадав, щоб у такому разі йому виділили конвой, який проводив би його до Костянтинова, де мали відбутися перемови. Навіть митрополита Сильвестра просив посприяти в цьому. Той приїхав, але досі сидить у гетьмана, а гетьман йому нічого не обіцяє й конвою Киселю не виділяє.

— Хмель, як і раніше, тягне час, — усміхнувся Тимофій, знімаючи свій ошатний і дорогий одяг та надягаючи звичайну білу сорочку й легку сіру свитку, у яких було набагато зручніше.

— Так, гетьман поки зволікає з наступом. А люди незадоволені й висловлюють своє обурення такою повільністю!

— І правильно робить, що зволікає! — несподівано втрутився Матвій. — Поспішиш — людей насмішиш! Домовлятися з поляками — безглуздо. Шляхта ніколи не піде на поступки й не дасть вам волі. Але в поляків немає згоди — вони гризуться між собою, немов зграя собак за тельбухи. Тому треба відтягнути час, аби використовувати їхні сварки собі на користь, а потім вдарити сильніше.

Тимофій ледь усміхнувся. Він розумів, що брат має рацію.

— А що говорять щодо цього у Варшаві, Матвію? — запитав він, бо за останні дні Тимофієві взагалі ні до чого не було діла, крім Орисі.

— Вони сподіваються, що як помилують усю козацьку старшину та підуть їй на поступки, то вдасться розколоти всіх вас. Старшина неодмінно припинить смуту, а селяни без козаків не зможуть воювати, — усміхнувся Клесінський.

«Усіх вас? — подумав Марко. — А хіба пан Матвій не з нами? Дивно, навіщо він узагалі сюди з’явився? Дуже він змінився з того останнього разу, що я його бачив. Немов холодом від нього тягне».

Максим мовчав — йому теж не сподобався пан Матвій. «Схоже, братик у Красунчика ще той хлюст! Занадто вони різні, хоча й брати», — розмислив Максимко.

Тут у намет бадьоро ввійшов Юрій, який почув, що приїхав дядько. Це був уже не той зі смаком одягнений, нудьгуючий, манірний і марнославний шляхтич — служба пішла йому на користь, хоч Юрко до пуття ще й не брав у війні участі, але вже встиг позбутися свого столичного лоску, став трохи простішим і менш себелюбним. Хлопець увійшов із радісною усмішкою, яка відразу ж зблякла, ледве він зустрівся поглядом із батьком, — Юрій побачив у його очах стільки гніву, що навіть перемінився в обличчі.

— Ну, здрастуй, синку! — холодно сказав Матвій, бо знайшов того, на кому можна було зігнати своє роздратування. — Як ти тут поживаєш? З твоєї пики бачу, що непогано. Совість не мучить? Тобі хто, паршивцю, дозволяв залишати службу? Це що за примхи і свавілля? Ну що ж! Вибирай, щеня: мені самому тебе відшмагати чи краще не клопотатися, а наказати Янкові? Зауваж — його рука легша за мою.

Тимофій нахмурився й напружився, готовий утримати брата від рукоприкладства.

— А може, досить, батьку? — несподівано зухвало відповів Юрій. — Може, визнаєш у мені сина, а не хлопа?

— Я бачу, що у вас тут поширюється просто пошесть якась — усі різко починають жадати свободи не лише від ляхів, а й від батьків! — мало не прошипів Клесінський і змахнув батогом. Але Юрій спритно ухилився.

Тимофій миттєво опинився біля брата і вхопив його за руку.

— Матвію! Я прошу тебе. Згадай, про що я тобі казав, — тихо сказав Тимофій і виразно підняв брови.

Клесінський, насупившись, поплескував рукояттю батога по своїй долоні й щось обмірковував. Вуса його сіпалися з гніву. Але потім він подивився на сина і сказав:

— Гаразд! Лише не потрапляй мені декілька днів на шляху, інакше я неодмінно зірву зло на тобі. А тепер пішов геть із моїх очей!

Юрій зблід, губи його затремтіли, а миловидне обличчя спотворилося з гніву та образи, і хлопець вилетів із намету.

— Ну навіщо ти так, Матвію? Навіщо ти його принижуєш? Він же твій син, — неголосно говорив йому Тимофій.

— Через багато років, коли матимеш своїх синів, ти мене зрозумієш, брате! — відповів Клесінський і, наче нічого й не було, сів на невелику лавку, витонченим жестом розправивши свій легкий літній жупан темно-червоного кольору.

Усі четверо молодих козаків мовчали — це була не їхня справа, але кожний мав свою думку щодо побаченого. Влад виріс практично без батьків і завжди був сам собі господарем. Однак у його пам’яті рідний батько залишився м’яким і добрим, тому він навіть уявити не міг, що на світі бувають такі батьки-тирани. Хлопця обурило таке ставлення батька до сина. Максимко, попри те, що був здоровим двадцятисемирічним паруб’ягою, часто отримував від свого батька нагайкою за своє бешкетування та витівки, і загалом йому були зрозумілі міркування Клесінського, тож нічого страшного він у цьому не побачив. Марко завжди страждав як від відсутності батьківської уваги, так і від відсутності батьківської строгості, але, знаючи пана Матвія набагато краще за інших, розумів, що він якоюсь мірою має рацію, але водночас надто вже суворий. Хоча Юрко ще легко відбувся. А у Гриця батько помер рано, і його виховувала лише мати, тому хлопець узагалі не знав батьківського виховання, і йому було байдуже.

Однак Тимофієві було ніяково за брата і шкода небожа. Незабаром його приятелі розійшлися. Марко перебрався в намет до Влада, поступившись місцем панові Матвієві, до величезної радості останнього, оскільки відсутність вірного друга його брата розв’язувала Клесінському руки. Він пильно стежив за кожним кроком Тимофія й чекав зручного моменту. Жодного разу в Матвієві не прокинулася жалість до колись любимого брата, жодного разу він не замислився над тим, що вчиняє страшний гріх, — ревнощі та ненависть витіснили з нього все людське. Ясновельможний пан Матвій Клесінський перетворювався на чудовисько.

Юрко міцно образився