Читати книгу - "Мерзенна сила"

— Білих воріт тут наче не видно, — сказав Деністон.

— Та ні, не в тому річ, — мовила Джейн. — Подивіться он туди.

— Нічого не бачу, — пробурмотів Дімбл.

— Ви про те світло? — запитав Деністон.

— Ну звісно, це ж те багаття.

— Яке багаття?

— Багаття в невеликому видолинку, в гайочку, — пояснила Джейн. — Я геть про нього забула, не сказала ні Ґрейс, ні господареві, і оце щойно згадала ту частину сну — то був уже сам кінець, далі я прокинулася. Але це дуже важливо, бо саме там уже після підземелля я знову побачила його… ну, тобто Мерліна: він сидів біля вогнища в лісистому видолинку. Ходімо, швиденько!

— Що думаєте, Артуре? — запитав Дімбл.

— Думаю, треба йти за Джейн — куди б вона нас не повела, — відказав Деністон.

— Швидше! — поквапила їх Джейн. — Онде ворота. Треба тільки перейти поле…

Вони перейшли через дорогу, відкрили ворота і ступили на ріллю. Дімбл мовчав. Ноги у нього ледь не підкошувалися, а всередині все аж стискалося від нестерпного страху — і водночас його пік сором за те, що він так боїться. Можливо, доктор просто трохи краще за своїх супутників уявляв собі, що може трапитися, коли вони підійдуть до того вогнища.

Джейн, як проводир, крокувала попереду, Деністон намагався не відставати, час від часу підтримував її за руку та зрідка присвічував ліхтариком дорогу. Замикав процесію Дімбл. Говорити нікому не хотілося, тож ішли мовчки.

Досить було відійти від машини і заглибитися на кілька кроків у поле, як вони раптом немов перенеслися зі світу реального у примарний. Їх відразу оповила вогка темрява, і годі було сказати, що ховає вона попереду. Кожен крок униз видавався кроком у безодню. Вузенька стежина бігла попри живопліт, і мокрі й колючі щупальці-галузки ніби навмисне чіпляли їх за одяг. Коли Деністон вряди-годи блимав своїм ліхтариком, то все, що вихоплював із потемку той промінь слабкого світла — кущики трави, залиті каламутною водою борозни, брудне пожовкле листя, що тулилося ще де-не-де до чорної стіни мокрого, покрученого гілля, а одного разу навіть зеленувато-жовті вогники очей якоїсь дрібної тваринки, — виглядало звичним і буденним, так, наче оце допіру натягнуло на себе машкару розхожості, яку, втім, скине, щойно його залишать у спокої, а ще було якимсь напрочуд маленьким; коли ж світло гасло, вітряна, сповнена химерними звуками темінь відразу навалювалася на людей важкою холодною масою.

Страх, який Дімбл відчував уже давно, став поволі проникати і в думки його супутників — десь так, як через течу у днищі поступово наповнює корабельний трюм вода. Деністон із Джейн раптом збагнули, що досі не вірили в існування того Мерліна по-справжньому. Буквально годину тому, розмовляючи на кухні в сент-енському маєтку з Ренсомом, вони вважали, що вірять кожному його слову, та це враження було хибне. Найстрашніше чекало їх попереду. Тільки тут, у вільготній пітьмі, вдивляючись у мерехтливий червоний вогник попереду, вони почали нарешті усвідомлювати, що йдуть на побачення із кимось мертвим, але не померлим, що видобувся раптом на поверхню нашого часу з того темного провалля в історії, яке розділяло Британію римську і Британію англійську. «Темні віки», — вертілося в голові у Дімбла; як же легко читати і писати ці слова, геть не замислюючись над їхньою суттю… Та ось тепер настав момент, коли їм судилося зіткнутися з тією темрявою безпосередньо. У населеному різними жахіттями лісистому видолинку попереду їх чекала не просто людина, а ціла епоха.

І зненацька вся та Британія, яку доктор вивчав ціле життя і про яку, здавалося, міг розповідати годинами, постала в нього перед очима як жива. Він ніби наяву бачив крихітні острівці християнства, маленькі міста, на яких ще спочивало світло давнього Риму, — Камулодунум, Карлеон, Ґластонбері; церква, одна-дві вілли, безладна купка вбогих халуп та земляні укріплення навколо — оце й усе місто. Та відразу за міською брамою починалися безконечні ліси, дрімучі й імлисті, встелені тисячолітнім килимом листя, яке щоосені опадало з дерев на землю — і так тривало з тих незапам’ятних часів, коли Британія ще не перетворилася на острів. Тут скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі — очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків. Втім, на переліссях діялися речі ще гірші, ніж у лісах. Невеликі твердині, де правили давно забуті королі. Маленькі общини чи просто збіговиська друїдів. Будинки, вапняний розчин для яких, згідно з ритуалом, замішували на крові немовлят. Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. І ось увесь той вік, насильно видертий, вирваний зі свого місця у потоці часу, а відтак іще жахливіший, рухався їм назустріч і через кілька хвилин мав цілковито їх поглинути.

Раптом вони мало не ткнулися обличчями прямо у живопліт і змарнували кілька хвилин, у непевному світлі ліхтарика допомагаючи Джейн виплутати волосся з-поміж колючого гілля. Поле скінчилося. Вогнища, яке то пригасало, то розгорялося, звідси майже не було видно. Залишалося хіба шукати ворота чи якийсь прохід у тому живоплоті. Вони довго йшли, добряче відхилившись від свого напрямку, аж доки таки натрапили на якісь ворота — щоправда, замкнуті, тож довелося просто через них перелізти. Зістрибнувши з нижньої перекладини на землю, вони опинилися по кісточки у воді. Кілька хвилин, повільно плуганячись під гору, вогню вони не бачили взагалі, а коли нарешті побачили, то виявилося, що він блимає ген-ген ліворуч, набагато далі, ніж їм уявлялося спочатку.

Досі Джейн майже не замислювалася над тим, що може чекати їх попереду, і щойно тепер до неї стало доходити справжнє значення сцени, яку їй довелося зовсім недавно спостерігати на кухні в маєтку. Господар відпустив Дімбла з Деністоном попрощатися з дружинами, а потім усіх їх благословив. Отже, цілком можливо, що вони цього дощового вечора йдуть, спотикаючись, через зорану ниву просто в обійми смерті… Смерть… про неї завжди