Читати книгу - "Необхідні речі"

Що, як Бастер знає про неї й вирішив поламати надвоє?

– Якщо він це зробив, я його надвоє поламаю, – промовив Норріс.

Він говорив тихим злим гаркотом, який Генрі Пейтон – як і багато інших його колег із правоохоронних органів, якщо чесно, – не впізнав би. Він зовсім забув про те, що, виходячи з управи, треба все замкнути. Тимчасово забув навіть про біль у долоні. Єдине, що важило, – це дістатися додому. Дістатися додому й упевнитися, що з вудкою «Бейзен» усе гаразд.

8

Коли Алан прослизнув у кімнату, обриси під ковдрою не рухалися, і він подумав, що Поллі спить – мабуть, завдяки перкодану. Він тихенько роздягнувся й заліз у ліжко біля неї. Тільки-но торкнувся головою подушки, побачив, що її розплющені очі спостерігають за ним. Від цього він на мить злякався й відсмикнувся.

– Що за незнайомець лізе до діви в ліжко? – м’яко запитала вона його.

– Лише я, – відповів він, слабко всміхаючись. – Перепрошую, що розбудив вас, моя діво.

– Я не спала, – промовила Поллі та обвила руками його шию.

Алан опустив долоні їй до талії. Глибоке тепло ліжка дарувало йому приємність – вона була наче сонна піч. На мить він відчув щось тверде в неї на грудях, і це майже підтвердило, що вона носить щось під бавовняною нічною сорочкою. Тоді та річ посунулася, скотилася на тонкому срібному ланцюжку їй між лівою груддю й пахвою.

– З тобою все добре? – запитав Алан.

Вона притиснулася обличчям йому до щоки, стискаючи його в обіймах. Алан відчував, що її долоні зімкнуті в нього на потилиці.

– Ні, – відповіла вона.

Слово вийшло тремтячим зітханням, після чого Поллі почала схлипувати.

Він тримав її, поки вона плакала, гладив волосся.

– Алане, чому вона не розповіла мені, що та жінка з нею робила? – нарешті запитала Поллі.

Вона трішки відсторонилася від нього. Тепер, призвичаївшись до темряви, він міг розгледіти обличчя – темні очі, темне волосся, білу шкіру.

– Не знаю, – відповів Алан.

– Якби вона розповіла, я би про це подбала! Я б сама пішла до тієї Вілми Джерзик і… і…

Зараз був не час казати їй, що Нетті, очевидно, грала в цю гру майже з таким завзяттям і лютощами, як сама Вілма. Так само не час був для того, щоб пояснити, що рано чи пізно настає момент, коли різних Нетті Кобб цього світу – як і Вілм Джерзик, припускав він, – уже не виправити. Настає момент, коли вони переступають межу, за якою їх уже не полагодити.

– Пів на четверту ночі, – промовив він. – Не найкращий час, щоб розмовляти про те, що могло б бути і як мало б бути. – Він трохи повагався, перш ніж продовжити. – Джон Лапойнт сказав, що Нетті щось говорила тобі про Вілму вранці – вчора вранці тобто. Що там було?

Поллі замислилася.

– Ну, я не знала, що це про Вілму – принаймні тоді. Нетті принесла лазанью. А руки в мене… руки дуже боліли. Вона одразу це побачила. Нетті буває – була – могла бути – я не знаю – розсіяною в деяких речах, але від неї я нічого не могла приховати.

– Вона тебе дуже любила, – похмуро сказав Алан, і це викликало новий напад ридань.

Він знав, що так буде, і знав, що деякі сльози просто треба виплакати, незважаючи на годину, доки вони не вийдуть, бо інакше просто біснуватимуться й палитимуть ізсередини.

Через деякий час Поллі змогла продовжити. Руки її знову поповзли до Аланової шиї, поки вона говорила.

– Вона дістала ті дурні терморукавиці, але того разу вони реально допомогли – криза все одно, здається, минула. А потім приготувала каву. Я запитала, чи в неї нема якихось справ удома, вона відповіла, що ні. Сказала, там Рейдер насторожі, а потім щось типу: «Думаю, вона врешті-решт дасть мені спокій. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї нарешті дійшло». Не зовсім точно так, Алане, але близько до того.

– Коли вона прийшла?

– Десь п’ятнадцять по десятій. Може, трохи раніше, може, трохи пізніше, десь так. А що, Алане? Це щось означає?

Коли Алан проник під ковдру, то почувався так, що мав би заснути секунд через десять після того, як голова впаде на подушку. Тепер сон зник, і він напружено думав.

– Ні, – відповів він за мить. – Не думаю, що це щось означає, окрім того, що Нетті мала на увазі Вілму.

– Я просто не можу повірити. Мені здавалося, їй набагато краще – правду кажу. Пам’ятаєш, я розповідала, як вона зібралася зі сміливістю й сама зайшла в «Необхідні речі» минулого четверга?

– Так.

Поллі відпустила його й тривожно повернулася на спину. Алан почув тихе металеве «дзеньк!» і знову не звернув уваги. У голові він обдумував те, що Поллі щойно розповіла йому, повертав так і сяк, ніби ювелір, що оцінює підозрілий камінь.

– Мені потрібно буде організувати похорон, – сказала вона. – У Нетті є родичі в Ярмуті, принаймні кілька, але вони не хотіли мати з нею справ, поки вона жила, а ще менше захочуть тепер, коли померла. Але зранку потрібно буде їм потелефонувати. Мені можна буде сходити до Нетті додому, Алане? Думаю, в неї є якийсь телефонний записник.

– Я сам принесу. Забрати звідти нічого не можна, принаймні доки лікар Раян не опублікує результати розтину, але я не бачу якихось проблем у тому, щоб ти переписала кілька телефонних номерів.

– Дякую.

Раптово йому спало дещо на думку.

– Поллі, а о котрій Нетті звідси вийшла?

– Десь за п’ятнадцять одинадцята. Може, об одинадцятій. Цілу годину вона тут не пробула, ні. А що?

– Нічого, – відказав Алан.

Йому на секунду сяйнуло: якщо Нетті залишалася в Поллі досить довго, можливо, вона не мала часу повернутися додому, побачити свого пса мертвим, зібрати каміння, написати записки, причепити їх до каменюк, сходити до Вілми й побити тій вікна. Але якщо Нетті була в Поллі до десятої сорок п’ять, у неї було більше двох годин. Часу вдосталь.

«Агов, Алане! – Голос, той фальшиво радісний, що зазвичай обмежувався висловлюваннями на тему Енні й Тодда, заговорив. – Як так сталося, що ти намагаєшся все тут собі похерити, любий друже?»

І Алан не знав. Було ще дещо, чого він не знав: як Нетті взагалі перенесла таку купу каменюк аж до будинку Джерзиків? Водійських прав вона не мала, як і поняття про те, як керувати автомобілем.

«Та не неси фігню, друзяко, – порадив голос. – Вона написала записки вдома – мабуть,