Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

грізний вигляд. Саме тієї миті ні сіло ні впало заверещав Ят-тян, синок сусіда-рикші. Як тільки господар сердиться, Ят-тян обов’язково плаче — так йому велить жінка рикші. Можливо, вона має з цього якийсь зиск, але ж Ят-тянові як ведеться? 3а такою матір’ю з ранку до вечора тільки й плач. Якби господар зважив на його становище і трохи вгамовував свій гнів, то Ят-тянові жилося б вільготніше. Доводити малюка до плачу, хоч би й на прохання Канеди, — дурість, на яку не здатен навіть Тендо Кохей. Якби ж Ят-тянові доводилося плакати лише під час господаревої сварки з жінкою, а то ж він мусить верещати й тоді, коли Канедові найманці дражнять господаря борсуком з Імадо. Більше того, ще невідомо, чи господар сердитиметься чи ні, як, передчуваючи, що таки буде, Ят-тян заздалегідь береться плакати. У таких випадках годі зрозуміти, хто є хто: чи Ят-тян — господар, а чи господар — Ят-тян. Дати ляпасу господареві — проста справа. Адже для цього досить штурхонути в бік Ят-тяна. Кажуть, давно в Європі був звичай: якщо злочинець утікав за кордон і його не могли осудити, то виготовляли з дерева його статую і привселюдно спалювали. Видно, у Канедовій компанії є генерал, чудово обізнаний з європейською історією. Хитру тактику придумав! Чи то з гімназистами, чи то з матір’ю Ят-тяна бідолашному господареві важко змагатися. А скільки інших бід сиплеться на його голову! Здається — увесь квартал проти нього. А втім, тут не варто про це розводитись, розповім при іншій нагоді.

Зачувши Ят-тянів плач, господареві так зіпсувався настрій, що він одразу підвівся на постелі. Ніщо не допомогло: ні вдосконалення духу, ні Докусенові настанови. Отож господар підвівся і почав чухати голову обома руками так несамовито, що, здавалось, здере епідерму. Накопичена за місяць лупа сипонула на потилицю і комір сорочки. Неповторне видовище! А вуса? Вони наїжились. Мабуть, вирішили, що не подоба лежати спокійно, коли господар шаленіє, отож волосини грізно стриміли, якій куди заманеться. Правда, і в такому вигляді вони справляли неабияке враження. Ще вчора вони смиренно наслідували вуса його величності німецького кайзера, та от за одну ніч забули муштру і поквапно вернулися у свій первісний стан — точнісінько так само, як господар викинув з голови вдосконалення духу й показав своє єство, зрівнянне хіба що з натурою дикого кабана. Лише тепер я зрозумів, яка безмежна Японія, якщо такий неотеса працює вчителем, а не опинився за ворітьми школи. На її просторах і Канеду, і його шпигунів мають за людей. Господар певен, що йому нічого побоюватись звільнення, поки Канеду і його нишпорок вважають за людей. У крайньому разі можна послати листівку Тендо Кохеєві у Суґамо й спитатись у нього поради.

Тепер господар втупив свої каламутні очі, які я описав вам учора, в нішу з полицями заввишки один кен. Нижня полиця майже торкалася краю постелі, тож господар міг її оглядати сидячи. Крізь діри у візерунчастому папері, що закривав полиці, прозирали чудернацькі нутрощі, одні — друковані, інші — рукописні, котрі вивернуті, а котрі перевернуті догори ногами. Як тільки господар побачив ті нутрощі, йому забаглося їх прочитати. Може видатися дивним, що господареві, який ще хвилину тому в гніві ладен був схопити жінку рикші й торохнути її головою об сосну, — тому господареві раптом закортіло почитати оцей непотріб. Але насправді тут нема нічого дивного: то звична річ для веселих психопатів. Господар скидався на маля, яке досить задобрити вафлею, щоб воно перестало плакати і засміялося. Давно колись господар мешкав у пансіоні одного храму поряд з кімнатою кількох черниць. Взагалі, з-поміж капосних жінок найкапосніші черниці. Так от, черниці, видно, розкусили господареву вдачу, бо, готуючи їжу, наспівували: «То ворон плаче, то вже скаче». Власне, відтоді господар і зненавидів черниць. Якщо й не дуже, то, в усякому разі, зненавидів. Господар плаче і сміється, радіє і журиться більше, ніж звичайні люди, але жоден з цих душевних станів не триває довго. М’яко кажучи, в господаря непостійний характер, його бажання змінюються, як вітер, одне слово, він — нерозумна, вперта й вередлива дитина. А коли так, то не дивно, що він схопився з постелі й, прикипівши очима до. поличок, узявся перечитувати назви книжок. Спочатку його погляд спинився на перевернутому догори ногами томику Іто Хакубуна. Зверху на книжці було написано: «28-е вересня, 11-й рік Мейдзі». Видно, вже тоді губернатор Кореї плівся хвостиком за Імператорськими циркулярами. Цікаво, чим тоді займався цей генерал? Я насилу прочитав: «Міністр фінансів». Очевидно, велике цабе: стоїть догори ногами, а міністром фінансів усе-таки залишився. Трохи ліворуч — теж міністр фінансів, лежить, дрімає після обіду. Розумно. Той не зумів довго встояти на руках. Унизу вирізьблено на дощечці дві букви: «Ти». Далі, на жаль, нічого не видно. А так кортить прочитати! У другому рядку написано слово «швидко». Ото Й усе. Хочу прочитати, що далі, але нема за що вхопитися. Якби господар був агентом столичного управління поліції, я б поцупив ті матеріали, не питаючи дозволу. Відомо, що агенти поліції не мають вищої освіти, а тому готові на все, аби лише назбирати фактів. І нічого тут не вдієш. Добре, якби вдалося їх привчити хоч до найпростішої чемності. Цього, приміром, можна було б досягти, якщо не давати їм фактів, поки вони не стануть ввічливіші. Кажуть, що, оплутавши тенетами законів, вони навіть чесних людей можуть безпідставно звинуватити у злочинах. То справжнє божевілля — перетворювати у злочинця власного роботодавця. Потім я глянув на середину полиці — книжка про префектуру Ойта робила сальто-мортале. Ну, якщо Іто Хакубун стоїть догори ногами, то чому б префектурі Ойта не робити сальто-мортале? Дочитавши до цього місця, господар підняв угору стиснуті кулаки. Він готувався позіхати.

Господареве позіхання скидалося на віддалений рев кита. Завершивши перший етап вставання, господар неквапливо переодягнувся і подався у ванну вмиватися. Нарешті господиня дочекалася свого: миттю скрутила матрац, згорнула ватяне кімоно і взялася підмітати. Як і прибирання, господареве миття було чисто умовне: як завжди (про це я недавно розповідав), господар заґелґотав «ґа-ґа, ґе-ґе…». Потім зачесався (не забувши про проділ), перекинув через плече рушник і, зволивши перейти в їдальню, урочисто вмостився коло продовгуватого хібаті. Почувши слово «хібаті», дехто з вас уявить собі, як біля дорогоцінного хібаті з мідним зольником сидить куртизанка з розпущеним після купелі волоссям, а господар витрушує люльку об край хібаті з чорного дерева. Але дарма, нічого такого в нашого Кусямі-сенсея не було. Його хібаті таке древнє і благеньке,