Читати книгу - "Фаренго. Ч. 1. Тінь попередника"

піднесений до рівня священного ритуалу. Вони живуть кланами, кожен із кланів оберігає свої таємниці, має свої Храми Мовчання. Загальнодоступна інформація у ґ'ормітів практично відсутня. Там словом дають право на життя, право на приналежність до клану і словом убивають. Мовчання для ящерів — найвищий рівень інформаційного посвячення.

Аннадір деякий час осмислював почуте. Потім запитав:

— А нас туди пустять, до цієї Зали?

— Раніше Храм пускав Знаючих до Зали Часу, — Тарасваті подивилася на екран із картою. — І Знаючих-людей, і Знаючих-ящерів.

У ящерів також є свої Знаючі!» — зрозумів Анадір.

— Є, — підтвердила Хіосі підслухану думку капітан-командора.

— Але я не Знаюча, я офіцер.

— Ви з нами, командоре. Ми візьмемо відповідальність за вас перед Храмом.

— Ми попросимо Храм, — підтвердила Хіосі.

Аннадір промовчав.

— Дорога до Зали проходить крізь цей коридор, — високородна жриця вказала на непримітний прохід, який вів у бік тунелю з квадратними плитами. Туди, де експедицію Шерми зупинила світлова стіна. — Я йду туди.

Бегемот вилаявся, але дуже-дуже тихо. Раптом виявиться, що в гранітного Лабіринту образлива вдача.

Він змушений був пригнутися, щоб іти бічним проходом. «І чому навіть Повзучі будували такі низькі коридори?!» Попереду рішучим кроком йшла Тарасваті, позаду — Хіосі. За тридцять кроків прохід розширився. Командору здалося, що стіни тут фосфорують мерехтливим білуватим світінням. Вони були обличковані сіро-сріблястим каменем, який вбирав світло прожекторів, а не віддзеркалював його, як полірований граніт. Прохід несподівано пірнув донизу й обірвався. Аннадір застиг від здивування. Він зайшов до Зали Часу й побачив колонаду велетенських стовпів блакитного світла. Колонада здавалася безкінечною. Ці примарні струменеві колони тридцяти метрів заввишки здавалися вертикальними потоками могутньої й невичерпної Сили.

Неможливо було визначити джерело цього світла. Воно виходило з каменю і входило в камінь. Крізь світло не проявлялася призматична перспектива багатокілометрової Зали. Про її неохопні розміри та велич можна було судити лише за безліччю світлових колон, шеренги яких тягнулись у невідому далечінь по обидва боки від гостей Зали Часу.

За десять метрів від Бегемота застигли одягнені в переливчасту золотисту тканину ящери. Аннадір уперше в житті побачив живих ґ'ормітів. Схожі на викопних динозаврів Землі, двоногі, кремезні, ненабагато вищі за людину, розумні ящери, здавалося, заворожено споглядали світлові колони. Гострі кінчики їхніх хвостів кумедно ворушилися.

«Вони моляться», — виник в його голові переливчастий голос Хіосі.

Жриці не виказували ані найменшого здивування від зустрічі з живими ґ'ормітами. Аннадір зрозумів: за уявленнями Знаючих, нічого дивовижного в цій зустрічі немає. Усе нормально. Представники двох розумних рас прийшли помолитися до древнього Храму життя і вшанувати пам'ять його будівничих та першосвящеників — третьої раси, що пішла до небуття.

Командор змусив себе не дивитися в бік ящерів-паломників. Спогади про Війну ще не згасли в пам'яті колишнього другого пілота «Пантократора». Але перший спалах ворожості став і останнім. Поступово тиха пульсація блакитного світла захопила суворого командора. У неї виявився дивний ритм — знайомий і незнайомий одночасно. Свідомість Аннадіра, як губка, увібрала в себе цей ритм і підкорилася йому. Ніби якась стрижнева, глибинна і давня частина родової пам'яті командора постала з небуття, почула й згадала предвічний поклик, який линув із безодні минулого. Від тих подій, які відбулись у прадавні часи, на зорі гуманоїдної раси.

Дивні видіння виринули з цих прадавніх нашарувань буття. Небо з дивним сонцем і фантастичні фарби сутінок. Шестинога багатоока тварина притиснулася до його ноги з відданістю домашнього пса. Висока струнка жінка зі шкірою кольору червоної бронзи й волоссям, зібраним у три високих гребені, завмерла на краю урвища в гордій самотності. Він побачив, як на трикутну кам'яну платформу сідає космічний корабель, схожий на ґроно гігантського винограду. Він спостерігав за бронзовошкірими людьми, що йшли вулицею великого міста повз химерні будівлі, схожі на гнізда велетенських комах. Він також ішов з ними й був одним із них. Всередині споруд-гнізд бронзовошкірих зустрічали і раділи їхньому приходові. Йому сподобався смак їжі, розкладеної на довгих металевих тарелях. Він пізнав запаморочливий, терпкий і гіркий, запах жінок іншого світу, обійняв їхні гнучкі талії й увійшов до їхніх гарячих і спраглих тіл. Він переслідував крилате чудовисько в лісі з оранжевими грибоподібними деревами й подарував сріблясту зброю молодому воїнові з жовтою пов'язкою на високому чолі. І ритм заволодів ним, Алі Аннадіром на прізвисько Бегемот. Заволодів нероздільно і владно. Так течія часу заволодіває річчю.

У ці ж хвилини в іншій частині Зали Часу той самий ритм видобував з кореневих сховищ пам'яті Олександра Вольска картини жахливих битв, які відбувалися в часи, ще віддаленіші від п'ятого століття Ери Відновлення, аніж ті, котрі бачив Бегемот. Він стояв на майданчику корабля, який плив сірим океаном, і дівчина в червоному одязі, схожа на Ґвен Вей, співала тужливу пісню, вдивляючись в овальний екран незнайомого йому приладу. Вольск бачив, як на горизонті виникла темна хмара, і вузьке обличчя дівчини потемніло від недоброго передчуття. Хмара несподівано розділилася на великих, пухнастих, з перепончастими крилами, тварин. Кожна з них несла в кігтях чорний циліндр. Із корабля до тої зграї помчали сині стріли — чи то промені, чи тонкі смертоносні снаряди. Тварини почали падати, але з відкритих циліндрів вийшли кільця жовтуватого полум'я, що несли загибель кораблю і його екіпажу. Вогонь лизнув Вольска, спопелив його нетутешнє тіло, і він побачив іншу реальність. Над ним мільйонами вогнів палало багатозір'я Дзеркала Анжеліки, він летів у кораблі з прозорим куполом, і знову поряд з ним була дівчина, інша, але також схожа на Ґвен Вей. «Це ж повинно щось означати», — подумав археолог і торкнувся руки цієї дівчини. Вона звернула до нього обличчя і посміхнулася. У цій посмішці була якась особлива ніжність. Моторошна і присмеркова ніжність тотальної приреченості. Ця посмішка останньої готовності до всього вжалила Вольска, наче штрикало отруйної комахи. Він відчув — не розумом, а всім своїм єством — безвихідний і твердий, як поверхня нейтронної зірки, відчай раси, що безповоротно гине. А потім він побачив Шерму — прекрасну і войовничу. Вона поливала з вогнемета чорні хвилі ґиргів, що рвалися до рубки корабля. Побачив Шерму, яка падала під натиском цієї орди. І йому було боляче, тому що він любив і Шерму, і Вей. Тому що він відчував, що і в досконалому тілі Шерми, і в гордовитому тілі Вей він зміг би зародити нове життя — вільних і сильних дітей своєї раси, воїнів, здатних відстояти право людей на майбутнє.

Ритм забирав від битв і вів на червоні й білі ложа, де він залишав своє гаряче