Читати книгу - "Мідний король"

Розвіяр навалився грудьми на гарячі, прокоптілі камені. Вістрям меча викотив яйце з-під крила розпеченої пташини; та сиділа, не рухаючись, тільки стежачи за Розвіяром двома великими, вогненно-червоними, на вигляд вологими очима.

— С-спасибі, — пробурмотів Розвіяр у ганчірку, що закривала лице. Закашлявся: тканина не захищала від диму. Мружачись, несильно вдарив мечем. Яйце не піддалось; воно було, напевно, надто маленьке, надто недавно вогнянка його знесла, і личинка не встигла розвинутись…

Він задихався. Дим виїдав очі. Чорний меч гекса не було видно — зливався з темрявою. Майже не дивлячись, Розвіяр ударив ще раз і цілим серцем зажадав розколоти прокляте яйце, розбити, знищити.

Шугнуло жаром. Розвіяр відлетів од краю гнізда — з обпеченим обличчям, без брів та вій. Унизу закричала Яска. Й одразу ж, освітлюючи собою схил, піднялася з гнізда личинка вогнянки. Зависла в повітрі, розметавши гострі крила. Посипалася сажа, ніби пилок.

* * *

Другого дня вранці, щойно свінуло, до єдиного входу в замок підійшли Розвіяр під руку з Яскою. Слідом Дол-Шерт вів десятків зо три горлорізів, найсміливіших з наявних. Поява вогнянки налякала «вартівників» куди більше, ніж перспектива попасти під обстріл; у її присутності люди Дол-Шерта, близькі до істерики, ладні були вбивати направо й наліво.

Розвіяр вийшов на відкритий простір перед галереєю. Подав руку Ясці, допоміг спуститися з уступу. Колишній моряк, ледь забарившись, вибрався слідом. Вогняна личинка всілась перед ними на камінь, склавши крила на спині, немов величезні долоні.

Розвіяр упізнав — почув — як захисники замку побачили вогнянку крізь бійниці. Загрюкотіли чоботи по галереї, заметався вітер, хтось здушено скрикнув. Із замку вирвалася стріла — одинока, пущена від страху й відчаю. Розвіяр одразу зрозумів, що вона ні в кого не влучить. Так і сталось; люди Дол-Шерта, попри наказ, відповіли рідким невладним випалом — десяток стріл ударились об стіну, даремно, панічно.

— Не стріляти, — виплюнув Розвіяр, повернувши голову до колишнього моряка. — У тебе солдати — чи потолоч?

— Не стріляти! — гаркнув Дол-Шерт.

Бліді Ясчині щоки повільно червоніли, наливаючись жаром зсередини.

— Що далі? — крізь зуби спитав Дол-Шерт.

— Чекаємо.

У Яски тремтіли ніздрі. Грали, ніби дражнили вітер.

— Навіщо ти взяв дівчисько?

— Щоб продемонструвати добрі наміри.

— Свою бабу? Чи вона вже не твоя?

— Якщо ти не заткнешся, ватажку…

Розвіяр затнувся. Напруга передавалась йому, язик робився до неможливості самостійним і гнучким, хотілось говорити без упину, погрожувати, паплюжити, знущатись, але він примусив себе замовкнути. Скільки часу минуло? Чи досить, щоб паніка в галереї вляглась, щоб вони серйозно задумались про шляхи порятунку? Чому мовчить Бран?

— Гей, люди в замку! — гукнув Розвіяр. — Ви знаєте, що за тварюка в мене, ви їх бачили! Вона коритиметься мені ще три дні й три ночі і за наказом випалить усе живе в замку!

Він замовк. Бійниці гляділи на нього — хрести, зиґзаґи, тонкі лінії мов намагалися скластись у письмена й набути смислу.

— Мені не треба вашої крові! — Розвіяр підняв голос. — Ми з вами були товаришами! Хай вийде Бран, я його не зачеплю, просто хочу поговорити!

Яска раптом схопила його за руку. У цьому жесті був жах.

— Що?

Вона поточилась. Потягнула його за собою:

— Там…

— Що?!

Заскрипіли двері галереї, колись високі, а тепер наполовину сховані під землею.

— Не стріляти, — прошипів Розвіяр.

Незграбно, боком, тримаючи в повітрі покалічену руку, вибрався сотник Бран. У нього було обличчя людини, що несе на витягнутих руках важезний чан з окропом над головами діточок, які граються. Розвіяр і не думав, що втомлене, зморшкувате, байдужне обличчя старого може виражати таку напругу, розгубленість і страх.

— Ти… це… сам, — сказав Бран, і Розвіяр не зрозумів його, поки з дверей слідом за ним не вирвався сніп іскор і не вилетіла вогнянка — личинка вогнянки, велика, більша за Розвіярову, жахлива тварюка.

— Ти сам цього хотів, — сказав Бран і облизнув губи. Слідом за першою личинкою з замку вийшла друга. Розвіяр, сповнений жахом, утопив очі на двері: він ждав третю, четверту, п’яту…

— Не один ти такий розумний, — прохрипів Бран. — Я помру — ціною твого життя. Гідно.

Розвіяр стояв заклякнувши. Згадались тонкі струмені диму, що піднімались над замком день і ніч. Він і справді переоцінив своє везіння.

— У замку володаря ніколи не сяде нічний барон, — сказав Бран, і його голос звучав тепер чистіше, потужніше, майже як у старі часи. — Ні його посіпака.

— Старий дурень, — дзвінко промовила Яска. — Ти знаєш, хто перед тобою? Як ти смів назвати його посіпакою, патякало!

Вона стягла з руки ганчірку, яку повільно розмотувала всю останню хвилину. Скинула руку. Бірюзовий перстень Ранку-Без-Похибки загорівся холодним вогнем у неї на пальці.

У Розвіяра зачесались вуха. Він почув чи то стогін, чи то зітхання, що долинули з галереї. Зіниці Брана, ніби зачакловані, прикипіли до персня: Бран бачив Ранка-Без-Похибки, зрозумів Розвіяр. Можливо, він бачив його живим.

Дол-Шерт зашипів крізь зімкнуті зуби. Його голова хитнулась назад, як від ляпаса. Яска гордовито всміхнулась.

Цілу хвилину ніхто не рухався. Вогнянка Розвіяра сиділа, байдужна до всього, крім наказу: охороняти. Невідомо, який наказ дістали дві вогнянки Брана, але й вони не рухалися з місця. Люди Дол-Шерта почасти розбіглись, почасти залягли в скелях. Сам колишній моряк витягнув меч, але не знав, що з ним робити.

— Це нічого не значить, — прохрипів Бран. — Навіть маги безсилі проти цього замку. У нас повна піч, ми виставимо проти вас…

Розвіяр зрозумів, хоч і не був магом, що старий сотник бреше, можливо вперше в житті. У печі замку береглись про чорний день тільки два яйця, і тільки сильний страх міг примусити захисників розбити їх сьогодні.

— Бране, — прошепотів Розвіяр.

Старий дивився на нього — й не бачив. Покірні йому вогнянки піднялись над землею, червоні крапки побігли по їхніх крилах, складаючись у візерунок. Дол-Шерт поточився від спеки, Розвіяр відчув, як знову починає пекти обпалене вчора лице.

— Бране! Дивися на мене!

Старий здригнувся. Розвіяр захопив його увагу, зачерпнув, як останню ложку каші, пригорілу на дні казана. Він підкоряв своїй владі багатьох людей з волею куди слабшою, ніж у сотника Брана. Але йому не потрібна була влада над сотником — а тільки його тверезий, уважний погляд.

— Дивись.

Розвіяр повернув голову. Дол-Шерт поточився, скинувшись із ним очима.

— Ось слуга нічного барона Новка, готовий переметнутися до Хапа. Ось людина, яка збирається вбити мене, тільки-но я зроблю свою роботу.

Дол-Шерт не витримав — відсахнувся. Вищирився, як череп у гробовищі.

— Але я не служу нічним баронам. — Розвіяр дивився йому в очі. — Цей замок не належатиме ні Новкові, ні Хапові,