Читати книгу - "Янголи і демони"

Залишивши полонянку на дивані непритомною, вбивця зійшов сходами у підземелля, освітлене смолоскипами. Останнє завдання. Він підійшов до стола і з благоговінням подивився на священні металеві форми, залишені там для нього.

Вода. Це вже остання.

Він зняв зі стіни смолоскип, як знімав уже сьогодні тричі, і почав нагрівати форму з одного боку. Коли метал розжарився до білого, він поніс його до камери.

Усередині мовчки стояв один-єдиний чоловік.

— Кардинале Бадджіа, — прошипів убивця, — ти вже помолився?

В очах італійця не було страху.

— Тільки за спасіння твоєї душі.

98

Шестеро пожежників, що відреагували на повідомлення про пожежу в церкві Санта-Марія делла Вітторія, згасили вогнище за допомогою вуглекислого газу. Водою було б дешевше, але пара, що утворилась би при цьому, знищила б фрески, а Ватикан щедро платив римським пожежникам за дбайливе ставлення до його майна.

Пожежникам, з огляду на їхню роботу, доводилося бути свідками трагедій чи не щодня, але того, що відбулося в цій церкві, вони ніколи не, забудуть. Розп’яття, повішення і спалення на вогнищі одночасно — щось таке можна побачити хіба що в якомусь готичному фільмі жахів.

Преса, на жаль, як завжди, з’явилась раніше від пожежників. Доки пожежники очистили церкву, репортери вже встигли гарненько все зафіксувати на відеоплівці. Нарешті, відв’язавши жертву від тросів і поклавши на підлогу, жоден із них вже не мав сумнівів щодо того, хто цей чоловік.

— Cardinale Guidera, — прошепотів один. — Di Barcellona.

Кардинал був голий. Нижня частина тіла перетворилася на багряно-чорне місиво, з повністю відкритими берцевими кістками, а з ран на стегнах сочилася кров. Одного з пожежників знудило. Інший вибіг на вулицю подихати повітрям.

Однак найбільшим жахіттям був символ, випалений у кардинала на грудях. Начальник пожежної бригади обійшов тіло в німому жаху. Lavoro del diavolo, пробурмотів він собі під ніс. Сам дідько це зробив. Він перехрестився — уперше з дитячих літ.

— Un’ altro corpo! — почувся крик. Хтось із пожежників знайшов ще один труп.

Другу жертву брандмейстер упізнав відразу. До суворого командира швейцарських гвардійців мало хто з римських правоохоронців ставився приязно. Брандмейстер спробував зателефонувати у Ватикан, але всі лінії були зайняті. Проте він знав: це нічого не змінює. За лічені хвилини швейцарські гвардійці дізнаються про все з телевізійних новин.

Оглядаючи попелище й намагаючись зрозуміти, що ж тут насправді відбулося, брандмейстер зауважив, що стіна однієї ніші прошита кулями. Саркофаг, що стояв у ній, тепер лежав на підлозі, перекинутий догори дном. Тут явно відбулася якась боротьба. Але це нехай з’ясовує поліція і Святий престол, подумав він і повернувся, щоб іти.

Але раптом зупинився. З-під саркофага почувся звук. Такого звуку боявся кожний пожежник.

— Bomba! — крикнув він. — Tutti fuori!

Сапери, що прибули на виклик, підняли кам’яну труну і здивовано витріщились на джерело електронного сигналу.

— Medico! — нарешті закричав один. — Medico!

99

— Від Оліветті нічого не чути? — втомлено спитав камерарій, повертаючись у супроводі Рошера з Сікстинської капели до кабінету Папи.

— Ні, сеньйоре. Я побоююсь найгіршого.

Коли вони дійшли до кабінету Папи, камерарій мовив глухим голосом:

— Капітане, я більше нічого зробити не можу. Боюсь, я й так уже зробив забагато. Тепер я йду до цього кабінету молитися. Прошу мене не турбувати. Решта — в руках Божих.

— Так, сеньйоре.

— Часу майже не залишилося, капітане. Знайдіть контейнер.

— Пошуки тривають. — Рошер завагався. — Зброя, схоже, схована дуже добре.

— Так. — Камерарій скривився, наче від болю. — Рівно о 23:15, якщо церква й далі перебуватиме в небезпеці, ви розпочнете евакуацію кардиналів. Відповідальність за їхню безпеку я покладаю на вас. І прошу лише про одне. Нехай ці чоловіки покинуть це місце гідно. Нехай вони вийдуть на майдан Святого Петра і стануть пліч-о-пліч із рештою світу. Я не хочу, щоб останнім епізодом в історії цієї Церкви були злякані кардинали, що втікають через чорний хід.

— Добре, сеньйоре. А як же ви? По вас теж прийти о 23:15?

— У цьому не буде потреби.

— Перепрошую?

— Я піду тоді, коли Господь дасть мені знак.

Рошер застановився, чи камерарій збирається йти на дно разом із кораблем.

Камерарій відчинив двері до кабінету й увійшов.

— До речі... — сказав він, повернувшись. — Хочу вас попросити ще про щось.

— Слухаю, сеньйоре?

— Сьогодні в цьому кабінеті чомусь дуже холодно. Я весь тремчу.

— Електричне опалення вимкнуте. Дозвольте, я розпалю нам камін.

— Дякую. Дуже дякую, — і камерарій втомлено усміхнувся.

Рошер вийшов із кабінету Папи, залишивши камерарія молитися при світлі каміна перед невеличкою статуєю Діви Марії. Це була дивна, моторошна картина — чорна зіщулена тінь у мерехтливому світлі вогню. Рошер пішов довгим коридором. За мить з іншого боку з’явився гвардієць. Він біг йому назустріч. Навіть при світлі свічок Рошер упізнав лейтенанта Шартрана — молодого, зеленого, завзятого.

— Капітане, — звернувся Шартран, простягаючи мобільний телефон. — Здається, звернення камерарія таки подіяло. Тут на лінії чоловік, який каже, що має для нас важливу інформацію. Він подзвонив на один із приватних телефонів у Ватикані. Не уявляю, звідки він узяв номер.

Рошер зупинився.

— Як ти сказав?

— Він хоче говорити тільки з найстаршим за званням.

— Від Оліветті нічого не чути?

— Ні, сер.

Він узяв телефон.

— Це капітан Рошер. Я найстарший за званням.

— Рошере, — почув він, — я поясню вам, хто я такий. А тоді скажу, що робити далі.

Коли незнайомець закінчив говорити й відімкнувся, Рошер стояв приголомшений. Він зрозумів, хто йому наказує.

А в ЦЕРНі Сильвія Боделок насилу встигала реєструвати всі запити щодо придбання ліцензії, які надходили на голосову пошту Колера. Коли ж на столі директора задзвонив приватний телефон, Сильвія аж підскочила. Цього номера не знав ніхто. Вона взяла слухавку.

— Так?

— Міс Боделок? Це директор Колер. Зв’яжіться з моїм пілотом Літак має бути готовий за п’ять хвилин.

100

Роберт Ленґдон розплющив очі і побачив над собою розкішний розписаний фресками купол. Він не знав ні де він знаходиться, ні скільки часу пробув без свідомості. Угорі клубочився дим Щось затуляло йому рот. Киснева маска. Він скинув її. У приміщенні стояв жахливий сморід — наче від паленого м’яса.

Ленґдон скривився від болю в голові. Спробував сісти. Над ним схилився чоловік у білому халаті.

— Riposati! — сказав він і легко натиснув Ленґдонові на груди, намагаючись покласти назад на спину. — Son’ il paramedico.

Ленґдон не опирався. Думки кружляли, як той дим під куполом. Що, чорт забирай, сталося? У свідомість знову заповз страх.

— Sorcio salvatore, — сказав лікар. —