Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

– Розповідай! – коротко кинув Нечай, коли вони відійшли у тінь дерев садка за шинком.

Іван без зайвих слів дістав перстень, переданий Ганною, і її листа. Дочекавшись, доки побратим пробіжить очима клаптик паперу, коротко переказав те, що почув від Наталки.

– Оце так-так… – задумливо протягнув Данило. – Богуне, я й не знаю, радіти за тебе чи співчувати тобі. Де ж ти її знайшов?

– У Синопі.

– Ов-ва! – почухав потилицю Обдертий.

– То це та сама дівчина…

– Так. Це та сама дівчина, яку наш Савка хотів повчити чемності.

– Ой і поплутав же тебе лихий! Ти розумієш, що збираєшся стати на перешкоді планам коронного гетьмана, унаслідок чого той втратить значні гроші? Господи, та ти не маєш уяви, у що влазиш!

– Усе я розумію, Нечаю.

– У Барі п'ять тисяч війська, готового виконати будь-який наказ Конєцпольського. Вас нізащо не випустять за межі міських мурів.

Богун уперто струснув головою:

– Мені час їхати.

– Чорт забирай, Іване, він вивісить твою голову на вежі, мов голову якогось злодія!

– Чому ти це говориш мені, Нечаю? – зазирнув у очі побратимові Іван. – Хіба гадаєш, що мене можна відмовити?

Нечай вдавано зітхнув.

– Та не випити б мені й чарки оковитої до кінця року, якби я так вважав, упертюх ти клятий! А кажу це все я лише задля того, щоб ти знав – я їду з тобою!

– Даниле…

– Мовчи, брате. Чи, може, думаєш, що Нечай допустить, аби твоя голова, немов сирота, стирчала на мурі? Воно удвох веселіше.

Зараз же їдемо! Гей, ковалю! А чи підкував ти коней, курна душа?! Поспішають козаки, давай мерщій! – І Нечай швидко покрокував до кузні. З її низької закіптюженої будівлі лунав веселий передзвін молота і ковадла.

Іван запитливо поглянув на Савку. Той лише знизав плечима:

– Покинеш вас, дров наламаєте. Та й утрьох веселіше…

Розділ VIII

І

Станіслав Конєцпольський тамував роздратування. Від самого ранку допікав жорстокий головний біль, якась незрозуміла, важка кволість і повна відсутність апетиту. Напевне, тому, коли до камінної зали, де коронний гетьман сидів поблизу каміна, безсило відкинувши важку голову на спинку оббитого яскраво-червоним атласом крісла, увійшов мажордом з докладом про те, що сніданок подано, Конєцпольський чужим голосом звелів йому іти геть. Тепер мажордом ховався за важкими складками портьєр біля дверей. Не сміючи показуватись на очі господарю, він не наважувався й піти в напрямку, ним вказаному. Терпляче очікував, коли його покличуть.

Нарешті Конєцпольський не витримав. Не розліплюючи очей, він обхопив скроні пальцями рук і покликав лакея.

– До ваших послуг, ваша ясновельможність! – почув незабаром над вухом запопадливе муркотіння.

– Що там сьогодні за розкладом?

Мажордом зашелестів паперами. Конєцпольський, відобразивши на обличчі болісну гримасу, поступово відкрив очі.

Ранкове світло, яке заповнювало залу, розфарбоване у феєричні тони різнобарвною призмою вітражів, неприємно різонуло очі, від чого біль у голові, здається, посилився. Улесливе обличчя мажордома, з тонкими рудуватими вусиками і виголеними скронями, чомусь посилювало неприємне враження від кольорової гами вітражів.

– Кореспонденція, ваша ясновельможність, – долетів голос мажордома.

– Є щось важливе?

– Лист від папського нунція при королівському дворі Іспанії.

– Усе?

– О, ні! Листи з Кракова і Варшави від приватних осіб, а також листи від старшини козацького війська. їх найбільше.

– Звісно, найбільше. Хлопство взяло собі за мету допікати мене листами про всілякі свої кривди. Реальні та удавані. Залишіть лист папського нунція.

– Слухаю, ваша ясновельможність.

– І скасуйте на сьогодні всі зустрічі. Я погано почуваюся. Пошліть за лікарем.

– Усе буде негайно виконано, проте…

– Що там ще, – незадоволено буркнув Конєцпольський.

– Насмілюсь нагадати вашій ясновельможності про прибуття пана Ястржемського.

Конєцпольський неголосно застогнав. Він зовсім забув про цей візит! І чому саме сьогодні? Чому він приїздить саме тоді, коли не хочеться навіть згадувати про сватання і непокірну Ганну Заболоцьку? Пульсуючий біль у скронях посилився. Конєцпольський відчув, як разом з болем росте роздратування. Він стулив повіки і зітхнув: – Давайте лікаря, потім решта справ.

За годину, з поліпшеним після кровопускання самопочуттям, Конєцпольський стояв біля вікна, позираючи крізь скло на сиві мури замку, крихітні постаті двох ландскнехтів поблизу вежі міської ратуші, що їх ледь-ледь можливо було розрізнити над череп'яними дахами Чемериського району міста, на горі, де було розташовано майдан і ратушу. Вище вежі ратуші, у вкритому хмарами небі, виглядав блідий сонячний диск, а в кронах недалеких ясенів шумів вітер, котрий наштовхував на думку про близьку негоду.

За спиною почувся цокіт жіночих каблучків. Конєцпольський повернувся і застиг з руками, закладеними за спину, похмуро позираючи на струнку постать у блакитній парчевій сукні з широким пишним низом і корсетом, який підкреслював тонку талію і пишні перса.

– Ви посилали по мене, дядечку? – Голос Ганни пролунав тихо і покірно, хоча в ньому й читалося деяке напруження.

– Так, – Конєцпольський вказав рукою на стілець. – Я волів бачити тебе, Ганно. Присядь.

Нечутною тінню Ганна пройшла через кімнату і сіла на краєчок стільця. Тепер це була не та відчайдушно-хоробра дівчина, що боронила свою честь за допомогою ятагана від нахабного запорожця і кидала повні насмішки слова в обличчя другому, котрий намагався забрати її з собою на батьківщину. Немов підмінили Ганну. Очі опущені долу, пальці нервово стискують батистову хусточку. «Сама слухняність та зворушлива покора! – з досадою подумав пан Станіслав. – Абсолютна покора людині, якій завдячує всім. Але, чорт забирай, це лише зовні! Чому, чому вона вирішила показати свій характер саме тепер, коли до рук проситься такий ласий шмат?!»

– Ганно, я хотів би бути з тобою відвертим. Пан Ястржемський, який прохав у мене твоєї руки, повідомив про свій приїзд сьогодні. Я очікую на нього за кілька годин, тож хочу, щоб ти приготувалася до цієї радісної для тебе події і була люб'язна з гостем. Маю надію, ти мене не розчаруєш?

– Я обіцяю бути люб'язною з паном Ястржемським, дядечку, – не підіймаючи очей, мовила Ганна.

– У цьому сумнівів мати не дозволяє мені твоє виховання. Проте я маю на увазі дещо більше, і ти добре розумієш це, я міркую.

– Про що ви?

«Янголятко. Свята наївність. Вона хоче пошити мене в дурні, демонструючи покірність, а я повинен ламати її крицеву волю, заховану під покровами цієї всеосяжної резиґнації», – тамуючи роздратування, подумав Конєцпольський, але вголос сказав наступне:

– Про розмову, яка не далі як третього дня відбулася між нами в цих самих стінах. Пан Себастьян просить у мене твоєї руки. Ти даси згоду?

– Але…

– Знову