Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Вельми цікавило вродливого панка, які там люди все те роблять?

Веселі духом? Чи сумні?

Бадьорі? Чи вже стомлені?

Ситі? Чи вже й голодні?

Скинувши оком, куди треба, він раз по раз висновував Купі-Стародупському свою гадку, підказану сталим досвідом шукача:

— Тут скарбів чортма!

— Чому ж?

— Прикмета!

— Де ж їх нам шукати?

— Ген-ген поглянемо… Ходім!

Пан Купа-Стародупський, никаючи там, покрикував на козаків, ремісників та посполитих, що риштували оборону, хоч за отамана порядкував будівниками Саливон Глек, названий батько сердитої гончарівни.

Швиденько пообідавши після ради, що так довго сеймувала нині в господі єпіскопа, старий Саливон походжав по лаві укріплень, тут і там помагаючи — де власним горбом, а де словом чи жартом, де досвідом і мудрістю літнього чоловіка, котрий чимало зазнав на віку, побувавши в Польщі, в Криму, в Туреччині, у Венеції навіть, куди турки, полонивши його в морському бою, продали були в рабство (чимало там поневірялось українців) і звідки втік він через море до арнаутів, до албанців тобто, віковічних недругів османських, потім до сербів, до чехів, а там і до своїх — у Закарпатську Русь, а потім і додому, в город Мирослав, де ще жива була в ті пори його жінка, де росли сини і де він за два десятки років став людиною поважною і в громаді значною.

— Цупте-но її сюди, — приказував гончар, допомагаючи встановити, де треба, чималу генуезького литва мідну гармату, — сюди її, пишну пані пузатеньку!

— Справді ж, як наша пані обозна! — зареготало парубоцтво.

— Мені б на годинку таку пані! — зажадав хтось, і знову всі зареготали.

— Подушок підмостіть їй, нашій пані обозній, під боки, — порядкував гончар, ще не помітивши, що Купа-Стародупський стоїть під валом, за його спиною. — Осюди і сюди, — показував гончар, де саме підмостити. — Ще подушок!

— Глиняним пухом напханих! — сміючись, підказували дівчата, що допомагали чоловікам і парубкам.

— Чого регочете?! — раптом вирвався з-поза високого валу пан обозний.

— А що хіба? — не одвинаючись од діла, спитав старий гончар.

— Виє грізний бог війни. А ви… жартуєте?!

— Не присікуйтесь, пане Купо! — втяв йому язика гончар. — Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони проти будь-якого ворога дужчі. А коли сміється молодь, то й нам, старим…

— Ніхто ж не дозволяв!

— Сміятись?

— Ого-го! — зареготало козацтво.

— Оце так-так! — підсобили й дівчата.

— На веселощі й на сміх — у Мирославі вже потрібен дозвіл?! — глузливо пирснувши, спитав Пилип-з-Конопель, який, не заставши дома Подолянки, никав по городу, шукав її, щоб переказати все, що підслухала Патиме.

— На все потрібен дозвіл, — статечно відмовив пан Демид Пампушка-Стародупський. — Треба шанувати порядок.

— Треба? — мило гаркавлячи, вклонився француз. — Потрібен дозвіл? Коли так, то дозвольте нам із оцими гарненькими дівчаточками, пане обозний, ну, хоч би який-небудь там десяточок… той…

— Чого десяточок? — чарівним начальницьким голоском спитав пан Купа.

— Десяточок! Один!

— Чого ж «десяточок»?

— Бодай штук зо дві «хо-хо»… штук зо три «хи-хи» — задля наших милих цокотух… і хоч би з півдесятка дужих «ха-ха» для парубоцтва! Дозвольте, грізний пане? — і він знову на французький кшталт куртуазно вклонився, бентежачи серця деяких дівчаток одукованістю вихованого в серці Європи бравого молодика, бо ж він, оцей Пилип-з-Конопель, з легковажністю недавнього парижанина, хоч і був закоханий в одну тільки дівчину в світі, поривався подобатися зразу всім, кого стрічав, — тож і старався не для сварки з паном обозним, а тільки заради успіху в притомних представниць прекрасної половини роду людського, і треба сказати, що він цей успіх мав, бо ввесь гурток дівиць, які біля нього, на хвилинку одвинувшись від окопної роботи, скупчились черідкою, зненацька вибухнув буйнісіньким дівоцьким сміхом.

— Цитьте-но! — прекумедним фальцетом тюкнув на них Пилип. — Адже ж вельможний пан обозний ще не давав нам дозволу сміятися! Правда ж, пане полковий обозний? От бачите… А як уже пани-начальники накажуть нам колись пореготати, о, тоді ми з вами й роботу облишимо, і про війну забудемо, і вже так нарегочемось, так нарего…

— Нагего, нагего! — передражнив гаркавого Пилипа пан обозний. I прегостро спитав: — Ти хто такий?

— Запорожець, як бачите! — з кумедною галантністю вклонився француз, а потім ще й присів, мов польська панна, обома руками, як прешироку спідницю, розтягаючи рясні запорозькі, червоні, мов захід сонця, шаровари.

— Якої віри? — невблаганно спитав суворий начальник.

— Православної, пане Купо.

— А був?

— Мерзенний кателик, пане обозний! — браво виструнчуючись, прогаркавив Філіпп і так вирячив очі, що дівчатка, які стояли біля нього, знову задзвеніли сміхом.

— Візьміть-но! — кивнувши на француза, звелів обозний гайдукам.

— Тільки не живцем! — спокійно відказав Пилип-з-Конопель. — Беріть!

I так само спокійно скривив панові Купі-Стародупському престрашну пику.

Так само неквапливо й спокійно витяг шабельку, легеньку, наче іграшку.

Так само спроквола, нібито бавлячись, провів пальцем по тонкому лезу, пробуючи дзвінку та зимну гострість, аж воно тихенько заспівало, і ледве чутний звук, навіть не звук, а бриніння, схоплене не вухом, а всім тілом, спинило перший порух Купиних гайдуків.

— Нум! — сказав обозний.

Посіпаки, налякані, нарешті рвонулись до зухвалого француза.

Вже клацнув десь мушкетик, вже дзенькнули першим по-брязком виривані з піхов шаблі.

Але між гайдуками і Пилипом, непомітно підійшовши за кілька хвилин перед тим, раптом виникли дві дівочі постаті.

В руках у тих дівчат стирчало по пістолю.

35

— Схаменіться, пане! — скрикнула обозному одна з дівчат. Це була тонка, суха та гнучка, мов тичина, підстаркувата гончарівна Лукія.

— Гальт, майн герр! — сказала друга по-німецькому, тичучи пістолем чи не в самісіньке пузо панові обозному, і, той голос почувши, Філіпп здригнувся від несподіванки: це була сама небога єпіскопа, Кармела Подолянка.

— Це ви, панно? — тетеріючи з подиву, спитав пан Купа-Стародупський.

— Іх, майн герр, — відповіла Ярина.

— Чого це ви, панно, понімчились?

— Я подумала, що німцем стали ви, пане обозний.

— Я — німцем? Чому німцем?

— Хто ж ось так зневажати може запорозького козака? — і передражнила пана Купу: — «Візьміть-но!» Хто так може? Тільки лях! Або німець! Або турчин!

«Ось вона яка, ця панна Кармела!» подумав Пилип.

— Отак-то, пане Купо! — мовила тимчасом Лукія, гончарівна, але раптом виструнчилась перед полковим обозним і спитала поважливо: — Дозвольте слово мовити, вельможний пане?

— Кажи, — остовпівши з подиву, милостиво дозволив Стародупський.

— Кого це ви тут водите, мосьпане? — спитала дівчина, не дуже гречно розглядаючи чепуристого Оврама Роздобудька.

— Гостя вельможного.

— Хто ж дозволив водить людей сторонських аж сюди? — спитала і Ярина, а приступивши до пана Оврама, присікалась: — Яке сьогодні в нашім війську гасло?