Читати книгу - "Спокута"

Побіжно Ви просите вибачення за те, що не пишете про війну. Ми вишлемо Вам примірник нашого останнього числа з відповідною редакційною статтею. Як Ви побачите, ми не віримо, що митці зобов’язані визначати свою позицію стосовно війни. І, безперечно, чинять мудро і мають цілковиту рацію, коли ігнорують її і присвячують себе іншим темам. Оскільки митці є безсилими в політичному плані, вони мусять використати цей час для саморозвитку на глибших емоційних рівнях. Ваша праця — Ваша воєнна праця — полягає в тому, щоб культивувати Ваш талант і рухатися в тому напрямку, якого він вимагає. Війна, як ми зазначали, є ворогом творчої діяльності.

Ваша адреса дозволяє припустити, що Ви або є лікарем, або страждаєте від якоїсь тривалої хвороби. В останньому випадку ми всі бажаємо Вам швидкого й успішного одужання.

Наостанок, один із наших працівників хотів би знати, чи не маєте Ви старшої сестри, яка шість чи сім років тому вчилася в Ґертоні.

Щиро Ваш,

СК.

***

У наступні дні повернення до чіткої системи чергувань по змінах розсіяло відчуття плинної позачасовості тих перших двадцяти чотирьох годин. Вона вважала себе щасливою, коли працювала в денну зміну, від сьомої до восьмої з півгодинними перервами на їду. Коли о п’ятій сорок п’ять дзвонив будильник, вона виринала з м’якого провалля втоми й, перебуваючи ще кілька секунд на нічийній території, між сном і повною притомністю, відчувала якесь збудження від передчуття чи то свята, що чекає на неї, чи від якихось важливих змін. Це було схоже на те, як вона прокидалася в дитинстві на Різдво — сонна схвильованість аж до моменту, поки пригадаєш її причину. З очима все ще заплющеними від яскравого світла літнього ранку, що заповнювало кімнату, вона намацувала кнопку годинника й знову занурювалась у подушку — і тоді все верталося. Насправді повна протилежність Різдву. Повна протилежність усьому. Німці готувалися до вторгнення. Усі говорили про це — від швейцарів, які формували власний госпітальний добровольчий загін місцевої самооборони, до самого Черчілля, який малював картини підкореної, голодної країни, і тільки військово-морський флот збереже незалежність. Брайоні знала, що це буде жахливо, будуть рукопашні бої на вулицях і публічні страти, занурення в рабство й знищення всього хорошого. А проте, сидячи на краєчку свого розбурханого, все ще теплого ліжка, натягаючи панчохи, вона не могла ні подолати, ні прогнати якогось жахливо приємного збудження. Як повторювали всі навкруг, країна тепер залишилася з ворогом сам на сам — і так воно було й краще.

Вже й речі виглядали по-іншому: візерунок з ірисів на її несесері, облуплена гіпсова рама дзеркала, її власне обличчя в тому дзеркалі, коли вона причісувалася, — усе виглядало різкішим, яскравішим. Клямка на дверях, коли вона натискала на неї, була нахабно холодною і твердою на дотик. Коли вона виходила в коридор і чула здалеку важкі кроки на сходах, їй уявлялися високі німецькі чоботи, і в животі все стискалося. До сніданку вона мала кілька вільних хвилин, щоб прогулятися самотою вздовж річки. Навіть о цій порі, під чистим небом, річка хижо поблискувала, несучи свої води повз госпіталь. Невже справді може статися, що Темзою володітимуть німці?

Виразність усього, що вона бачила, чула, до чого торкалася, не була, звичайно, зумовлена новим відродженням і щедрістю раннього літа; то було хворобливе усвідомлення наближення кінця, того, що події прямують до розв’язки. Вона відчувала, що це вже останні дні, які сяятимуть у її пам’яті особливим чином. Ця яснота, ця довга череда сонячних днів — це останній вибрик історії перед початком зовсім інших часів. Ранкові процедури, мийка, роздача чаю, перев’язки, нові зіткнення з усіма тими непоправними каліцтвами — все це не псувало її піднесеного настрою. Він забарвлював усе, що вона робила, був для всього постійним тлом. А ще спонукав не зволікати з тим, що заплановано. Вона відчувала, що часу в неї небагато. Якщо вона відкладатиме, гадала, то можуть прийти німці, і вона вже ніколи не матиме ще однієї можливості.

Нові поранені поступали щодня, але вже не таким потоком. Система все внормувала, і тепер у кожного було своє ліжко. Поранених готували до операцій у підвальних операційних. Пізніше більшість хворих відправляли на поправку у віддалені госпіталі. Смертність була високою, проте для стажисток це вже не було драмою — звичайна рутина: відгороджується ширмою священик, який молиться біля померлого, покійника накривають простирадлом, кличуть санітарів, перестилається ліжко. Як швидко мертві зливаються один з одним, і лице сержанта Муні стає лицем рядового Ловелла, а їхні смертельні поранення плутаються з пораненнями інших солдатів, імена яких вже й не пригадуються.

Тепер, коли Франція була переможена, вважалося, що незабаром почнуться бомбардування й обстріли Лондона. Ніхто без потреби не повинен був залишатися в місті. Вікна нижніх поверхів додатково обкладали мішками з піском, цивільні підрядники на дахах перевіряли міцність коминів і бетонування слухових вікон. Відбувалися різноманітні тренування з евакуації палат, коли багато кричали й свистіли у свистки. Були й протипожежні тренування, і збори по тривозі, і одягання протигазів на непритомних пацієнтів і на тих, хто не міг рухатися. Сестрам нагадували, що спершу вони самі повинні одягти протигази. Сестра Драммонд вже не тероризувала їх. Тепер, коли вони звикли до крові, вона вже не розмовляла з ними, як зі школярками. Коли вона їх інструктувала, тон у неї був холодний, професійно нейтральний, і це їх тішило. За таких нових обставин Брайоні відносно легко вдалося помінятися вихідними з Фіоною, яка великодушно пожертвувала суботою, погодившись на понеділок.

Через адміністративну плутанину деякі солдати залишалися на поправку в госпіталі. Як слід відіспавшись, звикнувши знову до регулярного харчування й набравши навіть якусь вагу, вони робилися похмурими й дратівливими, навіть ті, котрі мали неважкі поранення. Переважно це були піхотинці. Вони лежали на ліжках, курили, мовчки втупившись у стелю, прокручували в пам’яті недавні події. Або збиралися невеличкими бунтівними групками й розмовляли. Вони були огидні самі собі. Деякі з них розповідали Брайоні, що навіть ні разу не вистрілили. Але в основному вони були злі на «штабну сволоту», на своїх власних офіцерів, які кинули їх під час відступу, на французів, які здалися без бою. Вони були озлоблені вихвалянням у газетах «чудесної евакуації» і героїзму команд маленьких човнів.

— Клята м’ясорубка, — чула вона їхні бурмотіння. — Засрані ВПС.

Деякі солдати навіть поводили себе вороже й відмовлялися приймати ліки, не бачачи ніякої різниці між генералами й медсестрами. Як на них, то всі вони