Читати книгу - "Експансія-I"

— І я так думаю.

… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:

— Запевняю тебе, там уже все закінчилось…

— Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?

— Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.

— А я хочу тобою похвастатись.

— Це приємно?

— Дуже.

— Але ж я потвора.

— Не кокетуй.

— Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.

— Як у тебе бувало? Так, як зі мною?

— Тобі треба брехати?

— Ти ж математик… Калькулюй.

— Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, — не було…

— А потім?

— Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.

— Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?

— Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.

— Мені дуже боляче, коли ти так говориш.

— Не обманюй себе.

— Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.

— Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?

— Не обов'язково.

— А в мене його просто немає.

— Що хочеш, те й надівай.

— У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.

— Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.

— Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.

— Налити соди?

— Краплю.

Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:

— Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.

— Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.

— Я капатиму. Правда. Може, плеснути?

— Ну, гаразд, плесни.

Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:

— Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.

Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.

— Подобається? — тихо спитав Пол, схилившись до неї; звичних для жінок пахощів парфумів не було, шкіра пахла єством, зовсім особливий запах чистоти й свіжості.

— Дуже, — так само пошепки відповіла Кріста, — тільки вони не співають і не танцюють, а працюють.

— Це погано?

— Дивно.

— Тут не люблять працювати, — всміхнувся Пол, — жарко, та й земля благодатна, кинь кісточку — виросте персик. Зате тут дуже люблять, коли показують працю в пісні і в танці.

— Як у негрів.

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю. Просто мені так здається. Я бачила ваш джаз… Там були негри… Вони також працювали, дуже потіли, бідолашні…

— Не будь така сувора… Невже тобі подобається, коли танцюрист холодний?

— Не знаю. Взагалі, танець має бути відділений од тіла… Адже тіло лише спосіб виразити задум балетмейстера…

— Послухай, я завжди боявся вродливих і розумних жінок… Ти занадто розумна.

— А чому ти їх боявся?

— Закохувався.

— Чого ж боятися? Це приємно — закоханість.

— Ти молода. Ти собі можеш це дозволити. А в мене кожна закоханість — остання.

— Скільки тобі?

— В цьому році буде сорок.

— Це не вік для мужчини.

— А який для мужчини вік?

— Ну, я не знаю… Років шістдесят…

— Отже, ти даєш мені двадцять років фори?

— Тобі? Більше.

— Чому?

— Ти недолюбив…

Пол наблизив її до себе, поцілував у скроню і зразу відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він обернувся: над ним навис величезний, дуже п'яний Франц Ауссем з швейцарського посольства.

— Раднику, — сказав він, — чому ви не були у нас на прийомі? І чому не знайомите мене з найкрасивішою жінкою «Лас Брухас»?

— Найкрасивішу жінку звуть Крістіна. Це Ауссем, секретар швейцарського посольства, Кріста.

Ауссем поцілував їй руку:

— Чи можу я до вас сісти?

— Ні, — Роумен похитав головою. — Не треба, Франц.

— Я не стану вам заважати. Мені просто приємно побути біля такої чарівної дами.

— Мені ще більше, — сказав Роумен. — І потім, ми обговорюємо важливу справу: коли й де відбудеться паше весілля. Так, Кріста?

— Сідайте, містере Ауссем, — сказала Кріста. — Пол належить до того типу чоловіків, які вмирають холостяками.

— Ні, — повторив Пол, — не треба до нас сідати, Франц. Я вирішив вмерти одруженим. Дуже хочу, щоб на моїй могилі плакала прекрасна жінка. Правда. Не сердьтеся, Франц, гаразд?

ШТІРЛІЦ-ХІІІ

(жовтень сорок шостого)

Кемп прийняв Штірліца рівно о десятій, Штірліц не встиг навіть поголитися, приїхав до ІТТ прямо з вокзалу; Кемп поцікавився, як почуває себе доктор Брунн на новій квартирі, змовницьки підморгнув, спитавши, чи не занадто бурхливими були дні відпочинку, дуже помітні синці під очима, почастував склянкою холодного оранжаду й запросив піднятися в довідково-архівний відділ корпорації.

Там три кімнати з'єднувалися між собою білими зі срібними розводами старовинними дверима, Кемп кивнув на стіл біля вікна й сказав:

— Це ваше місце.

— Чудово, — відповів Штірліц. — Тільки я не вмію працювати на малих просторах.

— Як це? — не зрозумів Кемп.

Штірліц підійшов до другого стола, легко підсунув його до свого, вийшло щось подібне до російської літери «г», і, обернувшись до Кемпа, сказав:

— Так можна?

— Цілком.

— Ну й гаразд. Що робити?

— Працювати. — Кемп усміхнувся своєю звичкою, широкою й приязною усмішкою. — Показувати клас. Он там, — він кивнув на двері, — сидить наш цербер, сеньйор Анхел. Ходімо, я вас познайомлю.

Вони ввійшли до другої кімнати; вона була ще більша за першу, геть уся заставлена шафами з