Читати книгу - "Габрієла"

Пісня Габрієлиного товариша

Що, скажи, вчинив, султане,

Ти з подругою моєю?

У розкішний палац ввів ти,

Королеви трон їй дав

І напнув над головою

Злототканий балдахін.

Із смарагдів і рубінів

Дав каблучки, ще й намиста;

В діамантами обшиту

Диво-сукню одягнув,

Ще й рабинь найняв для неї,

Королевою нарік.

А вона б лише воліла

На лугах між квітів жити,

Задивлятись у дзеркала

Лісових, ясних джерел.

Тільки сонця вдень їй треба —

Світла й щирого тепла;

Місяця достатньо на ніч,

Щоб дрімать собі під ним,

А для серця їй хотілось

Лиш кохання неземного.

Ти ж, султане, дав подрузі

Королеви трон хисткий

І повіз її з собою

На бучний, розкішний бал.

Там з князями, мудрецями

Йшла розмова в неї жвава,

Там пила заморські вина,

В модних танцях знала смак,

Найсвітлішою зорею

Пломеніла між гостей!

Що, скажи, вчинив, султане,

Ти з подругою моєю?

Відпусти її додому,

В рідні батьківські краї,

Де в тіснім дворі гуяви

Серед трав густих ростуть,

Хай танцює, як раніше,

Танок вільних моряків,

Ходить знов в зелених туфлях,

В скромній сукні з полотна.

Поверни їй простодушність,

Безтурботний, щирий сміх,

Мрії юності п'янкої,

Сподівання на любов.

Ну нащо тобі, султане,

Перевчати жить її?

Тут про Габрієлу

Чули ви романс,—

Пахощі гвоздики

Оп'яняють нас.

Про натхненного поета, що веде боротьбу із нікчемними грошовими турботами

— Доктор Аржілеу Палмейра, наш талановитий, видатний поет, гордість баїйянської літератури — рекомендував не без гордощів Доктор.

— Поет, гм… — Полковник Рібейріньйо поглядав на Аржілеу з недовір'ям: ці поети, як правило, були досить спритними здирниками. — Дуже приємно…

Натхненний поет — величезний на зріст, огрядний, п'ятдесятирічний чоловік, білявий мулат, досить пом'ятий, з широкою усмішкою, що відкривала золоті зуби, з лев'ячою гривою, одягнений у смугасті штани і, не зважаючи на неймовірну спеку, в піджак і жилет чорного кольору, поводився немов сенатор, що відпочиває від справ і, з усього видно, давно вже звик до подібного недовір'я неотесаних провінціалів стосовно муз і їхніх обранців. Він дістав візитну картку з жилетної кишені, відкашлявся, щоб привернути до себе увагу всього бару, і мовив громовим голосом:

— Бакалавр юридичних і соціальних наук, тобто дипломований адвокат і бакалавр літератури. Громадський прокурор округи Мундо-Ново в баїйянському сертані. До ваших послуг, любий сеньйоре!

Доктор вклонився, простягнув картку здивованому Рібейріньйо. Фазендейро намацав окуляри і прочитав:

АРЖІЛЕУ ПАЛМЕЙРА,

БАКАЛАВР ЮРИДИЧНИХ

ТА СОЦІАЛЬНИХ НАУК

І БАКАЛАВР ЛІТЕРАТУРИ,

ГРОМАДСЬКИЙ ПРОКУРОР,

ПОЕТ-ЛАУРЕАТ,

АВТОР ШЕСТИ КНИГ,

ВІДЗНАЧЕНИХ КРИТИКОЮ,

Мундо-Ново-Баїйя Парнас

Рібейріньйо зніяковів, підвівся зі стільця і мовив, затинаючись:

— Ну що ж, дуже приємно, сеньйоре… До ваших послуг…

З-за плеча фазендейро Насіб прочитав текст візитної картки, і на Насіба він також справив враження. Араб похитав головою:

— Оце так!

Поет не любив марнувати час надаремне; він поклав на стіл великий шкіряний портфель і почав його відмикати. Серед провінційних міст Бразілії Ільєус був одним з найбільших, і Аржілеу ще мав зробити чимало візитів. Він дістав паку квитків на свій літературний вечір.

Видатний мешканець Парнасу, на превеликий жаль, залежав від матеріальних випадковостей цього дрібного, нікчемного світу, де шлунок бере гору над душею. Тому обранець муз володів досить виразним нахилом до практицизму і коли вирушав у турне з читанням своїх творів, то в кожному місті, де йому доводилося виступати, намагався отримати якомога більший зиск. Особливо, коли прибував у заможне місто, на зразок Ільєуса, де мешканці мали гроші. Тоді йому доводилося виявляти неабияку оперативність, аби створити хоч невеличкий резерв і тим самим компенсувати жалюгідні прибутки в інших містах, де зневага до поезії і нехтування літературними вечорами виявлялися у нетактовних вигуках і хряпанні дверима. Але, маючи дивовижну зухвалість, поет не складав зброї і за таких виняткових обставин. Він наполягав і майже завжди досягав успіху: хоча б один квиток, а таки продавав.

Прокурорської платні ледве вистачало на задоволення потреб численної родини і на цілу юрму підростаючих дітлахів. Родина була чималою, — а втім, не родина, а родини, бо їх щонайменше було три. Відомий поет через силу визнавав писані закони, які, можливо, були непоганими для простих смертних, але аж ніяк не влаштовували видатних осіб на зразок бакалавра Аржілеу Палмейра. Наприклад, закон про шлюб і закон, що карає багатоженців. Як міг справжній, істинний поет визнавати такі обмеження? Він зовсім не хотів одружуватись, хоча і жив уже близько двадцяти років з колись життєрадісною, а зараз постарілою Аугустою в своєму, так би мовити, основному будинку. Їй присвятив він свої перші дві книжки «Смарагди» і «Діаманти» (всі книжки Аржілеу мали назви коштовного або напівкоштовного каміння), а вона подарувала йому п'ятеро міцних дітлахів.

Не може обранець муз знатися лише на одній-однісінькій музі, він мусить оновлювати джерела свого натхнення. І він їх оновлював. Жінка, яку він подибував на шляху, незабаром ставала сонетом в ліжку. З двома іншими музами-натхненницями він створив нові сім'ї і надряпав нові книжки. Для Раймунди, квітучої молоденької мулатки-офіціантки, нині матері трьох його дітей, він написав «Бірюзу» і «Рубіни». «Сапфіри» і «Топази» своєю появою зобов'язані Клементині, вдові, невдоволеній своїм становищем, у якої народилися Геркулес і Афродіта. Звичайно, у всіх цих томах, присвячених головним музам, зустрічалися також рими, призначені іншим музам, трохи меншим. Можливо також, що існували й інші діти, окрім десяти усиновлених, зареєстрованих і наречених іменами грецьких богів і героїв, що відчутно впливало на самолюбство святих отців. Десяток ненажерливих здоров'яків Палмейра різного віку, а точніше дванадцять, бо двоє залишилось у Клементини від покійного чоловіка, — нелегко було прогодувати, бо успадкували вони міфічний апетит батька. Саме це, а також те, що поет любив змінювати обстановку і намагався познайомитися з новими краями, спричинилося до літературного паломництва в час судових канікул. Він вирушав у мандри з вантажем книжок і парою доповідей у величезній валізі чорного кольору, під вагою якої гнувся до землі найдужчий носій.

— Лише один? Що ви, що ви… Обов'язково візьміть із собою мадам. А скільки років вашим дітям? В п'ятнадцять вони такі чутливі до поезії і до ідей, висловлених у моїй доповіді. До цього ж мої ідеї найкращі і найкорисніші для формування внутрішнього світу молоді.

— А у вашій доповіді немає нічого непристойного? — запитав Рібейріньйо, пригадавши вечори Леонардо Мотти, що приїздив до Ільєуса раз на рік і, зовсім не нав'язуючи квитків, збирав на свої розповіді про сертан повнісіньку залу. — Ви не переповідаєте непристойних анекдотів?

— За кого ви