Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Який не є, а князівну від розбійничих рук урятував, а це вам не жарт! – зазначив пан Володийовський. – На вигадки, як видно, він удатний, так що обов’язково зуміє з нею в безпеці від ворогів опинитися.

– Він же і своєю шкурою ризикує, – зазначив Мігурський, після чого звернувся до Скшетуського: – Утішся ж, товаришу наш милий!

– Ми всі у тебе ще дружками будемо!

– І на весіллі погуляємо.

Зацвілиховський додав:

– Якщо він за Дніпро пішов і дізнався про корсунський розгром, то, треба думати, зразу повернув на Чернігів, а значить, ми його по дорозі доженемо.

– За благополучне завершення всіх прикростей і поневірянь нашого друга! – закричав Слєшинський.

Всі почали виголошувати вівати на честь пана Скшетуського, князівни, їхніх майбутніх нащадків і пана Заглоби, і за цим заняттям проминула ніч. На світанку просурмили «на коня». Військо рушило на Лубни.

Похід здійснювався швидко, бо княжі полки ішли без обозів. Хотів було пан Скшетуський із татарською корогвою вперед вирватись, але був іще занадто слабким, так що князь тримав його при своїй особі, бажаючи до того ж звіт отримати про намісникове посольство на Січ. Лицар докладно розповів, як їхав, як накинулися на нього на Хортиці і на Січ відвели, тільки про суперечки з Хмельницьким промовчав, щоб не виглядало похвальбою. Більше за все обурило князя повідомлення, що у старого Гродзіцького нема пороху і що через те тривалої оборони той не обіцяв.

– Упущення в тому непробачне, – мовив князь, – бо фортеця вельми б заколоту завадити могла і втрат завдати теж. Воїн він найперший, пан Гродзіцький, істинний Речі Посполитої decus et praesidium.[105] Чому ж він до мене за порохом не послав? Я б із лубенських запасів дав.

– Напевно, вважав, що великий гетьман ex officio[106] мусив би подбати про це, – сказав пан Скшетуський.

– Напевно, так… – сказав князь і замовк.

Одначе за мить заговорив знову:

– Великий гетьман – войовник старий і досвідчений, але занадто вже самовпевнений, чим себе й погубив. Адже він заколот цей недооцінював, а коли я до нього з поміччю намігся прийти, поставився до пропозиції моєї без особливого запалу. Не хотів ні з ким славою ділитися, боявся, що мені вікторію припишуть…

– Так і я вважаю, – сказав серйозно Скшетуський.

– Батогами мав намір він Запоріжжя вкоськати, а он що вийшло. Господь покарав гординю. Гординя, вона ж бо і Всевишньому нестерпна. Гине наша Річ Посполита, і на кожному, схоже, є гріх за це…

Князь говорив правду, бо теж був не без гріха. Не так давно, а точніше, коли була тяжба стосовно Гадяча з Олександром Конєцпольським, князь уступив у Варшаву з чотирма тисячами людей, котрим наказав у сенаторську палату вдертися і всіх рубати, якщо змусять його в сенаті присягати. А діяв він так, теж гординю тішачи, не бажаючи, щоб його примушували присягати, слову княжому не вірячи.

Можливо, згадав він зараз цей випадок, бо замислився і далі вже їхав мовчки, блукаючи поглядом по широкому степу, що оточував битий шлях, а можливо, розмірковуючи про долі цієї ж таки Речі Посполитої, котру любив усією своєю палкою душею і для котрої, здавалося, наставав dies irae et calamitatis.

Після полудня показалися на високому березі Сули округлі маківки лубенських церков і шпилясті вежі над сяючим дахом костьолу Святого Михайла. Військо поволі входило в місто, і тривало це до самого вечора. Сам князь одразу ж вирушив до замку, де, згідно з висланими раніше наказами, все мало бути готове в дорогу; корогви ж розмістилися на ніч по міських постоях, що виявилося непростою справою, бо народу з’їхалося сила-силенна.

Довідавшись про успіхи повстання на Правобережжі і побоюючись заворушення серед селян, усе шляхетське Задніпров’я нагрянуло в Лубни. Навіть із далеких країв прийшли шляхтичі з жінками, домочадцями, челяддю, кіньми, верблюдами й цілими стадами худоби. Поз’їжджалися княжі комісари, підстарости, найрізноманітніші чиновники шляхетського стану, орендарі, євреї – словом, усі, проти кого бунт міг виявити свою лють. Здавалося, в Лубнах невчасно відбувається щорічний ярмарок: тут тобі були й московські купці, й астраханські татари, котрі, вирушаючи з товаром на Україну, затрималися в місті через війну. На головному майдані стояли тисячі найрізноманітніших повозів: з колесами, зв’язаними лозиною, з колесами без спиць, із одного шматка дерева випиляними, козацькі вози, шляхетські шарабани. Гості знатніші розмістилися в замку та на постоялих дворах, дрібнота ж усяка й челядь – у шатрах біля костьолів. По вулицях палали вогнища, на яких варилась їжа. Всюди, точнісінько у вулику, була штовханина, тиснява і стояв гамір. Найрізноманітніший одяг і найрізноманітніші мундири: князівські жовніри з різних корогов, гайдуки, виїзні лакеї, євреї в чорних опанчах, мужва. Вірмени у фіолетових ярмулках, татари в кожухах. Різномовність, окрики, прокляття, дитячий плач, собачий гавкіт і ревіння худоби. Натовпи, радіючи, вітали полки, що вступали, вбачаючи в них запоруку захисту й порятунку. Багато люду вирушило до замку горлати славу князеві та княгині. У натовпі ходили найрізноманітніші чутки: то говорили, що князь лишається в Лубнах, то – що йде, аж ген куди, в Литву, й доведеться туди за ним їхати, то – нібито він уже переміг Хмельницького. А князь тим часом, привітавшись із дружиною й оголосивши їй про завтрашній від’їзд, сумно дивився на це стовпище людей і повозів, які неминуче рушать за військом і будуть тяжкою морокою, заважаючи навальності походу. Щоправда, він утішав себе думкою, що за Брагином, у краях більш мирних, усе це розбредеться, поховається по різних закутках і перестане бути завадою. Сама княгиня із фрауціммером і двором мала б їхати у Вишневець, щоби князь із усім військом безперешкодно і зі спокійною душею міг поринути в полум’я війни. Приготування в замку було вже зроблено, повози з речами і коштовностями укладено, провізію повантажено, двір хоч зараз сідати в повози й на коней готовий. І розпорядилась усім цим княгиня Гризельда; незламна духом у нещасті, як і князь, вона майже була схожою на нього енергійністю та твердістю характеру. Споглядання такої підготовленості вельми князя втішило, хоча серце його розривалося при думці, що доводиться залишити лубенське гніздо, де знав він стільки щастя, де зробився таким могутнім, де такої слави досяг. Почуття ці поділялися, до речі, всіма: і військом, і слугами, і всім двором, бо всі дуже добре розуміли, що, коли князь у далеких краях воюватиме, ворог не залишить Лубен у спокої й дорогим цим стінам помститься за всі