Читати книгу - "Вогнем і мечем"

що відчай його стишився. Присутні почали роздувати іскорку цю, кажучи, що, цілком імовірно, князівну свою він і знайде в Лубнах. По тому відвели його до іншої хати, куди принесли вина й меду. Намісник хотів було випити чарку, та через судому, що стискувала йому горло, не зміг; зате вірні його товариші пили, а підпивши трохи, заходилися його обіймати, цілувати і дивуватися виснаженості та слідам хвороби, що видимі були на його лиці.

– Просто шкелет на вигляд! – дивувався гладкий пан Дзик.

– Напевно, ображали тебе на Січі, їсти й пити не давали?

– Що було з тобою?

– Розкажу іншим разом, – слабким голосом відповів Скшетуський. – Поранили мене, і прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзик.

– Поранили, хоча й посол! – сказав пан Слешинський.

І обидва подивились один на одного, дивуючись козацькому нахабству, а потім обнялися від превеликих до пана Скшетуського почуттів.

– А ти бачив Хмельницького?

– Бачив.

– Подати його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його негайно на бігус пустимо!

За такими розмовами спливла ніч. Уранці стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін цей, звичайно ж, Богуна не наздогнав, а значить, і не спіймав, але привіз дивовижні новини й привів багато взятих по дорозі людей, які бачили Богуна два дні тому. Люди ці повідомили, що отаман, очевидно, за кимсь гнався, так що повсюди запитував, чи не зустрічав хто гладкого шляхтича з козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди всі як один ручалися, що ніякої дівчини з Богуном не було, а якби вона була, вони напевне б її помітили, тому що Богунів загін був дуже невеликим. Нове підбадьорення, проте й нова турбота поселилась у серці пана Скшетуського, бо реляції ці, просто кажучи, були малозрозумілими.

Він не міг утямити, навіщо Богун спершу помчав до Лубен і накинувся на василівський гарнізон, а затим раптом повернув на Черкаси. Те, що Богун Олену не повіз, здавалося безперечним, оскільки Кушель зустрів Антонів загін, у якому її теж не було; люди ж, приведені тепер з боку Черкас, не бачили її й серед Богунових супутників. Де в такому разі вона могла бути? Де заховалася? Чи втекла? Якщо втекла, то в який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а до Черкас чи Золотоноші? Богунові загони явно когось переслідували та на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Та навіщо знову-таки розпитували вони про шляхтича з козачком?

Намісник на всі ці запитання відповісти не міг.

– Порадьте, скажіть, поясніть, що все означає? – звернувся він до офіцерів. – У моїй голові це просто не вкладається!

– На мою думку, вона, найвірогідніше, в Лубнах, – сказав пан Мігурський.

– Бути такого не може! – заперечив хорунжий Зацвілиховський. – Якби вона була в Лубнах, Богун скоріше за все затаївся б у Чигирині, проте в бік гетьманів, про розгром яких знати ще не міг, не пішов би. А позаяк він козаків розділив і кинувся по двох дорогах, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, а тільки за нею.

– Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?

– Не треба великого sagacitatis,[104] аби здогадатись: якщо вона втекла, то не в жіночому вбранні, а цілком імовірно в чужому одязі, щоби зайвих слідів не лишати. Я так вважаю, що козачок цей – вона і є.

– Ось! Точно, точно! – почали вигукувати інші.

– Ба, але хто ж тоді гладкий шляхтич?

– Чого не знаю, того не знаю, – сказав старий хорунжий, – але дізнатися про це неважко. Знають же дядьки, що тут сталось і хто тут був. Давайте-но сюди хазяїна цієї хати.

Офіцери кинулися за хазяїном і незабаром із корівника притягли за комір підсусідка.

– Холопе, – сказав Зацвілиховський, – а чи був ти тут, коли козаки з Богуном на маєток напали?

Дядько, зазвичай, почав божитися, що не був, що нічого не бачив і знати нічого не знає. Зате Зацвілиховський знав, як повести справу, сказавши:

– Так я тобі й повірив, що ти, собачий сину, під лавою сидів, коли маєток грабували! Розкажи це комусь іншому, бо ону лежить золотий, а там чоловік із мечем стоїть – вибирай! Заразом і село спалимо, лихо бідолашним людям через тебе приключиться.

Тут підсусідок почав розповідати, що знав. Коли козаки затіяли гульбу на майдані, він разом з іншими пішов подивитися, що там робиться. Дізналися вони, що княгиня та князі перебиті, що Миколай отамана поранив і що той усе одно як мертвий лежить. Щу з панною, вони довідатись не могли, та рано-вранці стало відомо, що вона втекла зі шляхтичем, який приїхав із Богуном.

– Он воно як! Он воно як! – примовляв Зацвілиховський. – Тримай, дядьку, золотого. Втямив тепер, що боятися нічого? А ти бачив цього шляхтича? Не із сусідів, бува, хто?

– Бачив, пане, він не тутешній.

– А який із себе?

– Гладкий, пане, як груба, і з сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий, здається, на одне око.

– О Господи! – сказав пан Лонгинус. – Так це ж, напевно, пан Заглоба!.. Хто б інший, га?

– Заглоба? Стривай-но, добродію! Заглоба. Цілком можливо! Вони в Чигирині з Богуном знюхалися, пиячили разом і в кості грали. Вельми це можливо. З лиця – він.

Тут Зацвілиховський знову звернувся до дядька:

– І шляхтич цей утік із панною?

– Еге ж. Так ми чули.

– А Богуна ви добре знаєте?

– Ой-ой, пане! Він же ж тут місяцями жив.

– А не може бути, що шляхтич за його наказом панну повіз?

– Ні, пане! Він же Богуна зв’язав і жупаном обмотав голову йому, а панну, кажуть, повіз, тільки її й бачили. Отаман, як сіромаха, вив. А вдень звелів себе між коней прив’язати і на Лубни побіг, та не догнав. Потім поскакав у інший бік.

– Слава тобі Господи! – сказав Мігурський. – Виходить, вона в Лубнах, а те, що за нею до Черкас гналися, нічого не значить, не знайшовши тут, спробували щастя там.

Пан Скшетуський уже стояв навколішках і гаряче молився.

– Оце так так! – бурчав старий хорунжий. – Не очікував я від Заглоби такої прудкості! З таким знаменитим бійцем, як Богун, заводитися! Воно, звичайно, до пана Скшетуського він дуже прихильний був за мед лубенський, що його ми в Чигирині розпили, й неодноразово мені про те говорив і достойним кавалером його величав… Так-так! У мене це просто в голові не вкладається: адже й на Богунові гроші він випив чимало. Але зв’язати Богуна й панну викрасти! – такої відваги я не очікував, бо вважав його горлодером і боягузом.