Читати книгу - "Лють"

хвилинку тому, що хотіла від нього Аманда. Прийшов новий лист від Керолайн. Мабуть, вона просто жартувала про те, що вони обоє так пізно сидять за роботою, але Вілл уже був у такому стані, що й пропозицію віагри на трав’яній основі читав би, хоч би на секунду відкласти читання звітів.

У листі Керолайн було вкладення у вигляді файлу jpeg, і він клацнув на кнопку «Відкрити», навіть не виділивши текст листа і не відправивши його в голосову програму. Бетті поворухнулася на дивані, тихо гавкнула, і він розвернувся подивитися, що з нею. Собачка лежала на спині й ворушила в повітрі лапками, бо їй снилося… те, що сниться маленьким собачкам. Може, сир?

Вілл повернувся до монітора, і усмішка сповзла з його обличчя. Фотографія нарешті завантажилася. Хлопчику з виду було років шістнадцять, довге волосся спускалося на комір, на обличчі блукала напівусмішка, що вигулькувала автоматично, коли тобі в лице тицяли фотоапаратом на кожному святі чи родинному пікніку. Перед вузькими грудьми він тримав табличку. Шкіра навколо нігтів у нього була згризена до м’яса. Вілл навіть не намагався прочитати табличку: він знав, що на ній ім’я, прізвище, дата винесення вироку, обвинувачення. Хлопчика виказували очі. З п’ятнадцяти до тридцяти п’яти могло багато змінитися, але очі залишалися незмінними: мигдалеподібної форми, з райдужними оболонками різного кольору, довгими-предовгими віями, майже дівчачими.

Фото з поліцейського протоколу, який збирався прочитати Вілл, лежало біля його ліктя. Він підняв його, думаючи, що хлопчик на екрані виріс у злочинця на фото — у цьому жодних сумнівів бути не могло.

Вілл загнав листа Керолайн у голосову програму. Збільшив звук колонок, потім клацнув панель меню і прокрутив униз, щоб вибрати команду «Промовити». Слова лунали поволі й металево, їхнього змісту було достатньо, щоб він почувався так, наче його вдарили в живіт.

Програма закінчила роботу. Слухати вдруге Віллу не потрібно було.

Він ухопив ключі від машини.

Лейтенант сказав Віллу, що Енджі біля горілчаного магазину на Чешир-бридж-роуд. Магазин він відшукав доволі легко, але Енджі не було серед повій, що попритулялися до будівлі.

— Я декого шукаю, — сказав він.

— Я теж, красунчику.

— Ні, — сказав Вілл. Він знав, що Енджі працює повією не під справжнім ім’ям, але вона ніколи не називала йому свого псевдоніма. — На зріст вона приблизно п’ять футів вісім дюймів[42]. Каштанове волосся, карі очі. Оливкова шкіра.

— Схоже на мене, красунчику. — Це сказала низенька платинова білявка з таким широким проміжком між передніми зубами, що, розмовляючи, вона присвистувала.

— Котику, ти Робін шукаєш? — спитала інша.

— Не знаю, — зізнався Вілл, повертаючись до старшої жінки. У неї під оком був синець, а невміло накладений макіяж робив іще помітнішим.

— Я Лола. — Повія відлипла від стіни. — Ти її братик?

— Так, — збрехав Вілл, бо не хотів пояснювати. — Я маю з нею поговорити.

— Зачекай, сонечко, — заспокоїла його Лола. — Хвилин із десять тому вона пішла з клієнтом, ось-ось уже має закінчувати.

— Дякую, — сказав Вілл і сховав руки в кишені, раптом зрозумівши, що холодно. Він так швидко вилетів з дому, що забув надіти пальто.

У нього за спиною грюкнули дверцята машини. Звідти вийшла жінка. На очах у Вілла вона залізла собі рукою під спідницю, обтерлася і обтрусила руку. Потім побачила Вілла і запитально озирнулася на дівчат.

— Це братик Робін, — пояснила їй Лола.

Жінка пройшлася ходою повії повз Вілла й змірила його оцінювальним поглядом.

— Мені б такого братика, я б узагалі з дому не виходила.

Вілл глянув на годинник. І почав крокувати, щоб розігнати напругу, яка стискала кожен його м’яз у тугий клубок, але кожна секунда, що минала за відсутності Енджі, лише погіршувала його стан.

Вона це обожнювала — встрягати у неприємності, й байдуже, що відбувати за це доводилося Віллу. Скільки він її знав, Енджі штовхала людей до краю, перевіряла їх на міцність. То була її гра, яка рано чи пізно мала вилізти їй боком і скінчитися її смертю. І тоді Вілл сидітиме на канапі, а якийсь інший коп, бідолаха, триматиме його за руку й розказуватиме, що її знайшли придушеною, побитою, зґвалтованою, вбитою.

Дівчата мололи дурниці, але Вілл помітив, що вони якось притихли. Він почув з лісу шелест, і звідти з ліхтариком у руці вийшла Енджі.

Вона зиркнула на Вілла, перевела погляд на дівчат, потім знову на Вілла. Її губи були міцно стиснуті, очі горіли від люті. Вона круто розвернулася на підборах і попрямувала назад у ліс, і Вілл пішов слідом.

— Стій, — сказав він, намагаючись її наздогнати. — Ти можеш зупинитися?

Але вона не слухала. Єдине, що йому лишалося, — йти за променем її ліхтарика.

Заглибившись у ліс на двадцять футів, вона розвернулася до нього лицем.

— Якого хріна ти приперся? — різонула вона наче ножем.

— Я твій брат, прийшов тебе навідати.

Енджі озирнулася через плече, і Вілл простежив за її поглядом. З місця, де вони стояли, було добре видно дівчат перед горілчаним магазином. Вони навіть не намагалися приховати свою цікавість.

Вона хрипко зашепотіла, щоб не підвищувати голосу.

— Вілле, бляха, тут не місце. Лола вже щось запідозрила.

Він тицьнув їй під ніс поліцейський протокол на Джона Шеллі. Побачивши фотографію, Енджі уважно на неї подивилася, і Вілл міг би поклястися, що її погляд пом’якшав.

— Прочитай це, — сказав він. — Прочитай мені вголос, щоб я знав, що правильно все зрозумів.

Енджі посвітила ліхтариком на першу сторінку. Він побачив, як її очі сканують сторінку, читають слова. А тоді вона підвела погляд і сказала: «Вілл», таким тоном, наче він поводився нерозумно.

— Прочитай.

Енджі затисла ліхтарик під пахвою, скерувавши промінь на першу сторінку, потім перегорнула на другу і на третю.

Нарешті вона підвела погляд.

— І що?

Йому хотілося взяти її за плечі й добряче струсонути.

— Ти читала, що там написано?

Неквапом вона повернулася до першої сторінки й знудженим тоном уголос прочитала:

— «Джонатан Вінстон Шеллі, шість-один[43], сто дев’яносто п’ять фунтів, каштанове волосся, карі очі. Попередній злочин: крадіжка. Прийнято 10 травня 1986 року, державна в’язниця «Коустел», суворий режим, окреме крило, вік: шістнадцять років. Звільнений умовно-достроково 22 липня 2005 року, вік: тридцять п’ять. Зареєстрована особа, яка скоїла злочин на сексуальному ґрунті, педофіл». — Енджі знову підвела очі й повторила запитання: — І що?

— Прочитай останню сторінку, — сказав він, маючи на увазі надрукований лист від Керолайн.

Протокол на Шеллі був короткий, у ньому лише було перелічено його злочини, але матеріал, який знайшла Керолайн, ряснів кошмарними подробицями.

— Читай, — вимогливо сказав Вілл.

Енджі не хотіла.