Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

заарештувати п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, що у своїй глупоті втекли у Союз. Із отакими нормами совісті й моралі, чим ми не нацистсько-тоталітарна держава, питається?.. А як тепер трактується історія нашої великокошари? Отямиш — вжахнешся! Адже все, узурповане самодержцями, закріплюється псевдо-істориками, як із покону імперське й російське. Зливаються в одно і поняття держави й суспільства, як нероздільні й невідмінні, ніким і ніколи. А поряд із тим по-хижацьки випатрошується рідно-духовність інонародів, як і раніше століттями, — Янчук не знав уже, що й думати про Аркадія, в такому нападі шалу. — Обпльовування всього, що стояло колись чи може стати на перешкоді загарбам імперії в ході її експансій, поневолень і панувань, ніколи ще не були такими пойнятими. Світ, мов баран, дивиться, як та кошарно-резерваційна, табірно-тюремна, беззаконно-кривосудна велико-тиранія його обплутує й ошельмовує, і не розуміє, як було і в двадцяті роки, а чекає чуда, все глибше й безповоротніше влазячи в її тенета, що нестимуть людству з часом усе більші жертви... Лише подумай: Україна за її угодовство і лояльність її маріонеткових урядовців уже поклала понад п'ятнадцять мільйонів жертв, як твердить французьке радіо. А наш же «вождь і учитель» тільки-но вбився в колодочки у Москві! А що буде, як упряжуться вдвох із Гітлером чи й утрьох із Муссоліні?.. Чи є де на землі подібна до нашої жертовність? Де аналоги й історичні паралелі? Хіба у нещасних жидів, вірменів чи негрів Африки — і то не кількісно, а у відсотках до чисельності люду!.. Французьке радіо вважає Україну мірилом становища в Європі, а її возз'єднаність під чоботом Москви — прологом походу на Європу, відкритого спаєм Гітлера і Сталіна після підписання десятирічної домови Молотова-Рібентропа, — Аркадій зблід і виглядав наляканим.

Про деякі наведені факти Янчук нічого не знав, але від Гольди Абрамівни Дейч якось при зустрічі почув про мобілізацію резервістів: «Фіма Йосипович тепер і ночує у воєнкоматі, а Штерна з Тімірязєвки листів не пише, тож мало голову не трачу від недобрих передчуттів! Боїмося чогось удвох із чоловіком, хоч окреслити, чого саме, і не можемо. Та й хворі на прийомах скаржаться мені на якісь віщі сни, то не можу легковажити!»

Як П'юро замовк, Петро оповів йому про розмову із дружиною воєнкома, але той не відреагував і продовжив своє: «Скільки ще інонароди платитимуть життям розбійній і хижацькій величі бездарної проімперської Росії?! Сьогодні вона — це расизм, нацизм і фашизм разом узяті, приховано окуплені в інтернаціонально-комуністичні криваво-червоні шати! — мов заведений, виголошував Аркадій. — Сьогоднішнього раба — патріота імперії Ленін описав як того, хто „не усвідомлює свого рабства та животіє в мовчазному, несвідомому і безсловесному рабському житті“. У таких рабів „слина тече, коли вони самовдоволено хвалять принади рабського життя, славлячи деспота, як холопи і хами“». Такими ми є нині, — додав від себе П'юро.

Не дивно, що, як Аркадій пішов, Петро під його впливом продовжував роздумувати над почутим, ловлячи себе на тому, що тішить його одне — кордони України пролягають по Тисі-Нарві-Бугові-Віслі-Сяну, як ніколи досі.

Приготувавши з Лідою пізній обід, Янчук засів за підручники, але йому не давала зосередитись думка про Югину Костівну, яку охрестив «яничаркою» і для якої, як йому здавалося, не існувало жодних гризот, окрім задоволення власних уподобань, у число яких попав і він, не знати й чому, хоч у десяти санаторіях курорту було досить баламутників, найпаче військових, куди багатших від нього матеріально і ближчих їй духовно.

Те його морочення спинив вірш про возз'єднання, нарешті надрукований у принесеній Лідунею зі скриньки міській газеті, особливо строфа, чимось і для нього самого загадкова:

В нас тепер ще додалося діла,

Адже в завтрі ще стоїть імла!

О, коли б то юність та уміла

І коли б то старість та могла!

Із Лесею Петро зустрівся ввечері і, у захваті від її вроди, нагородив її безліччю нових імен: і Радість, і Квітка, і Веселка. Леся відповіла діточими кривляннями й удаваннями, викликаючи в нього щиру заздрість від того, що їй було байдуже до високих матерій світу, просто тиснулась тілом до тіла, устами до уст і душею до душі.

— Ми з тобою, моя радосте, нерозлучні, як оті, що грізним молотом і стинальним серпом голосують на виставці досягнень у Москві, що їх постійно показують перед фільмами, — здивувала Петра порівнянням. — Поцілуй на прощання та веди вже мене додому, бо ж світає он! — підставила Леся груди, лишивши по собі в постелі ніжний запах парфумів і цього разу..

Наступний неповний тиждень пролетів швидко, позначившись роботою над п'ятою контрольною, яку Янчук планував дочасно послати в університет, і сваркою із Рижовим знову таки за спирт, на який він не підписав рецепта та не поставив печатки. Держсанінспектор, трясучись у гарячці, обізвав Петра деспотом і пригрозив помститися. Чомусь на цей раз його погроза не йшла Янчукові з думки навіть у гостях в Югини Костівни.

В основному, у Гончак зібралася молодь, коли не рахувати начальника курортоуправління Атанасова з дружиною, які по перших же поздоровленнях зі святом Жовтня і випитих келишках коньяку пішли, перепросившись. Молодь була підібрана попарно, у пару для Віри Коляд був покликаний якийсь санаторник, тож мимоволі присутнім давалося зрозуміти, що кавалером господині є Янчук. Євгена Костівна сіла до столу поряд із ним, обдаючи його дорогими парфумами, і танцювала під патефон також із ним, геть невмілим, хоч інші, уміліші, мінялися між собою.

— Я моєму кавалерові обіцяла не зраджувати, то даруйте, — відмовляла вона бажаючим запросити її на танець.

У танго вона до непристойності виклично тиснулася тілом до Петра, пошепки просячи його розслабитися і почувати себе рівним, бо влаштувала вона цей вечір виключно для нього.

Пили — хто коньяк, хто горілку, хто вино, закушували вишуканими наїдками — і апельсинами з мандаринами, і паюсною ікрою, накладеною на тоненькі скибочки балабухи.

Югина Костівна співала під гітару, володіючи голосом та інструментом вправно й досвідчено.

Нарешті принесли торти й тістечка, родзинки й білі сливи, каву й мед, натякаючи на кінець учти.

Упросивши Янчука затриматись, поки вони з Вірою та покоївкою трохи «вихристають» квартиру, господиня прощалася з гостями тепло й обворожливо. Зрозумівши, що Петро, навіть добре випивши при її ж стараннях у застіллі, явно не схоче лишитися з нею наодинці, Югина запропонувала провести його додому, тож, лишивши покоївку мити посуд, разом із Вірою та її провожатим вони вийшли