Читати книгу - "Список Шиндлера"

Іноді в час переклички один чи кілька лікарів могли підійти до бараків. Побачивши медиків, жінки починали втирати в обличчя глину, щоб додати рум’янцю. Під час однієї такої інспекції Реґіна підставила під ноги Нюсі камені, і молодий, але з сивиною Менґеле підійшов до неї і лагідно спитав про вік дочки, а тоді з силою вдарив жінку — за брехню. Якщо хтось із жінок отак падав під час інспекції, то їх, ще наполовину притомних, тягли до електрифікованої огорожі на край жіночого табору і кидали на дроти. Реґіна вже була на півдорозі до дротів, коли отямилась і стала благати не підсмажувати її живцем і відпустити назад у шеренгу. Жінку відпустили, і коли вона пробралася назад на своє місце, то побачила, що її худенька, крихка Нюся так і стоїть мовчки нерухомо, немов статуя, на купі каміння.

Перевірки могли відбуватися в будь-який час. Шиндлерівських жінок одного разу підняли серед ночі й змусили стояти в грязюці, поки барак обшукували. Пані Дреснер, яку колись порятував зниклий уже хлопець з ОД, вийшла зі своєю юною дочкою Данкою. Вони стояли серед оцього незвичайного аушвіцького болота, котре, як легендарна фландрійська багнюка, не замерзало, доки не замерзне геть усе — дороги, дахи, подорожній.

І Данка, і пані Дреснер виїхали з Плашува у літньому одязі — більше в них не лишилося ніякого. На Данці була блузка, легкий жакетик, коричнева спідниця. Оскільки з вечора пішов сніг, пані Дреснер порадила Данці відірвати смужку від простирадла і обмотатися нею під спідницею. А тепер під час обшуків у бараку есесівці знайшли рване простирадло.

Офіцер, який стояв перед групою Шиндлера, викликав старосту бараку — голландку, про яку до вчорашнього дня ніхто не чув, і сказав, що розстріляє її разом із тією, яка обмоталася тим шматком простирадла під одягом.

Пані Дреснер прошепотіла до Данки:

— Зніми ту штуку, я її закину назад до бараку.

Думка була слушна. Барак стояв просто на землі, жодні сходи туди не вели. Хтось із задніх рядів міг проскочити назад за двері. Данка одразу послухалася матері, як і тоді, коли ховалася за стіною на Домбровського. Вона швидко витягла з-під одягу той шматок найгіршого в Європі простирадла. Тим часом, поки пані Дреснер була у бараці, коло її місця пройшов есесівець, ліниво вивів з лави ровесницю пані Дреснер — можливо, пані Штернберґ — і повів кудись у гіршу частину табору, де про Моравію навіть не мріялося.

Мабуть, інші жінки й самі не зрозуміли, що означав цей простий акт проріджування. По суті, це була демонстрація того, що ніяка окрема група так званих «промислових в’язнів» в Аушвіці не була в безпеці. Ніякі вигуки «Schindlerfrauen!» не могли гарантувати тривалу недоторканність. Були й інші групи «промислових в’язнів», які згинули в Аушвіці. Секція W генерала Поля за рік до того прислала потягами з Берліна кваліфікованих працівників-євреїв. І. Ґ. Фарбену були потрібні робочі руки, і Секція W йому сказала вибрати собі робітників з тих ешелонів. Власне, Секція W запропонувала комендантові Гьоссу розвантажити вагони на заводі І. Ґ. Фарбена, не дуже близько до крематоріїв Аушвіцу-Біркенау. З тисячі сімсот п’ятдесяти чоловіків-в’язнів, які прибули першим потягом, тисячу тут же відправили до газових камер. Із тих чотирьох тисяч, що прибули наступними ешелонами, до «душових» потрапило дві з половиною тисячі. Коли вже адміністрацію Аушвіцу не зупинило ім’я Фарбена і розпорядження секції, то вона й не могла особливо носитися з жінками якогось нікому не відомого німецького виробника каструль.

Жити в такому бараку, який дали шиндлерівським жінкам, було все одно, що надворі. У вікнах не було скла, тож вони хіба що трохи обмежували пориви холодного вітру з Росії. У більшості дівчат почалася дизентерія. Зігнувшись від спазмів, вони шкутильгали у своїх дерев’яних шкарбунах по грязюці до залізного відра. Жінки, які його виносили, робили це за додаткову порцію супу. Одного вечора Міла Пфефферберґ, заточуючись, отак пішла надвір, а чергова — непогана жінка, Міла з дитинства її пам’ятала — сказала, що їй не можна користуватися відром, а треба почекати, поки вийде ще одна дівчина, а тоді разом з нею відро винести. Міла стала сперечатись, але жінка була непохитна. Під цими холодними зірками винесення відра стало чимось на зразок професії, і в ній були правила. Носячи відро, жінки повертали собі віру, що порядок, гігієна, здоровий глузд іще можливі.

Прийшла наступна, скрючившись, задихавшись. Вона теж була молода і пам’ятала чергову в мирні дні в Лодзі як поважну пані. Тож двоє дівчат слухняно відтягли відро на триста метрів по грязюці й вилили його. Друга дівчина запитала Мілу:

— Де ж зараз Шиндлер?

Не всі в бараках ставили таке запитання, або ж воно злітало з їхніх вуст, сповнене злої іронії. Люся з «Емалії», двадцятидворічна вдова, усе ж повторювала:

— От побачите, все влаштується. Ми врешті будемо всі в теплі й з Шиндлеровим супчиком у животі!

Вона й сама не знала, чому раз у раз каже щось у такому дусі. На «Емалії» вона не була з тих, хто робить такі прогнози. Вона відпрацьовувала зміну, їла суп і лягала спати. Ніколи не передчувала чогось грандіозного. Для неї тоді важливим було просто пережити цей час. А тепер вона занедужала і не мала жодної підстави пророкувати. Її виснажували холод і голод, який її невідступно переслідував. А проте вона й сама собі дивувалася, що повторює обіцянки Оскара.

Згодом їх переселили до бараку, ближчого до крематоріїв, і вони не знали, йдуть до душу чи до газових камер. Люся не припиняла обіцяти щасливе майбутнє. І хоча табірний приплив відкидав їх дедалі ближче до цієї географічної межі землі — до цього стовпа, цієї ями, але піддаватися відчаю для Schindlerfrauen було не характерно. Іще можна було побачити жіночі гурти, які обговорюють рецепти і мріють про довоєнну кухню.

Коли в Брюннліц прибули чоловіки, там були майже самі стіни. Ще не було й нар — нагорі в гуртожитках було навалено соломи. Зате було тепло, тому що приміщення опалювалися з котельні. Навколо того місця, де робилася кухня, валялися мішки з ріпою, і чоловіки заходилися їсти її сирою. Згодом зварили суп і спекли хліб, і інженер Фіндер почав роздавати роботу. Але від самого початку, якщо есесівці не дивились, усе йшло повільно. Загадка, але в’язні якимось чином відчули, що гер директор