Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

і моделі розвитку соціально-економічних відносин та функціонування політико-адміністративної системи. Досить самобутнім шляхом розвивалася в цей час й українська торгівля. Второвані за часів зверхності польських королів торговельні шляхи до Вроцлава, Гданська, Кролевця Прусського по завершенні лихоліть Руїни знову стали основними напрямами розвитку українського експорту та імпорту. Щоправда, ще наприкінці XVII ст. Петро І чинить спробу їхньої кардинальної переорієнтації. Після здобуття в османів (як виявилось — на певний час) Азова, він видає указ, де в категоричній формі наказує українським купцям йти з товарами до щойно відвойованого міста, а в інші міста не заходити. Проте завдати реальної шкоди українським експортерам цей указ не встиг, оскільки дуже швидко російський монарх втратив інтерес до південного напряму, звернув свій погляд на Захід, а Азов турки повернули собі.

На західному напряму успіху довелося чекати досить довго. Натомість дуже швидко під тягарем непомірних військових витрат приходить у занепад господарство країни. Аби максимально мобілізувати ресурси на потреби військового відомства, монарх розпочинає своєрідну «заповідну» війну з власним купецтвом, впровадивши цілий реєстр так званих заповідних товарів, торгівля якими стає винятковою державною монополією. (Отож, «війна з помідорами» російського керівництва на початку XXI ст. має свою сумну передісторію.)

Після провалу антимосковського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 р. уряд Петра І бере в українських справах ще більш рішучий курс, спрямований на те, аби, згідно виразу одного зі сподвижників царя графа П. Толстого, «Малую Россию к рукам прибрати». Спочатку провадяться певні політичні нововведення, а з початком 1714 р. черга доходить і до економічних перетворень. З цього часу Гетьманщина стає ареною навколоторгівельних баталій, у ході яких і з'являється. «сальна» проблема.

Як видно з указу Петра І Сенатові від 30 січня 1714 р., російська влада з певним побоюванням ставилася до перспективи брутального втручання у справи українського купецтва — вельми свіжими були ще спогади про виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. Значно менше сумнівів на цей рахунок мав цар Петро І, котрий вказував сенаторам на даремність їхніх «побоювань заборонити для тамтешнього вільного народу» вивозити деякі товари на звичні для них західні ринки. Вельми цікавою була й аргументація «прорубувача вікна в Європу» щодо правомірності такого кроку. Зокрема, він посилався на створений ним же кількома роками раніше прецедент: «...ибо когда Рига была за Шведами, тогда из черкасских городов, а именно из Стародуба и из других знатных городов как пеньку, так и прочіе товары в Ригу возить било заказано, а велено возить к городу Архангельску, того для и ныне заказать мочно...» До розряду таких «заповідних товарів» Петро І відніс насамперед воловий юхт і пеньку, а крім того, також й українське сало чи, точніше, лій, які «кроме пристаней наших, не возити (как о том можете выраземеть из указу к гетману) и никуда не отпускати».

На основі побудованого на такій «залізній» аргументації розпорядження царя, 6 квітня 1714 р. Сенат видав указ, яким законодавчо закріпив заборону на вивіз з України, крім названих лою, пеньки та юхту, також поташ, смольчуг, воску, конопляної олії, льняного сім'я, щетини, клею, ревеню, смоли, кав'яр. Київський генерал-губернатор князь Д. М. Голіцин в листі до гетьмана повідомляв про механізм реалізації нового закону: «...с общаго с Вашего Превосходительства согласія велено мне в пристойных местах учредить заставиы чтоб конечно никуды инуды, токмо в пристани его царского величества, стоящія на Балтическом море, помянутые товары возили». За порушення закону передбачалося суворе покарання аж до конфіскації всього майна купця на користь царської скарбниці.

У наступні роки список заборонених до вивозу товарів невпинно зростав. Паралельно з цим офіційний Петербург забороняв ввіз панчіх і «каразей», золотих і срібних ниток, шовкових тканин, німецької парчі, вовняних сукон, полотна, тютюну, гральних карт тощо. І якщо без увезених в Гетьманщину матерій та предметів розкоші українські купці якось ще уявляли собі своє життя, то уявити купецьку гарбу без жодного шматочка сала — не могли фізично. Тим паче що царська адміністрація, покликана впроваджувати закони про «заповідні товари» в життя, саме таким чином ставила питання: жодного шматка цього стратегічно важливого продукту не повинно було вислизнути за межі держави.

Як видно з історичних матеріалів початку XVIII ст., боротьба за збереження «сального духу» на возах українських купців проходила як у намаганнях нелегально обійти накладені царським урядом заборони, так і легально добитися їхньої відміни, принаймні в найбільш безглуздих заборонах (як-то заборону на провезення свинячого сала чи м'яса в невеликих кількостях на прохарчування в дорозі). Про масштаби нелегального вивозу «сального потенціалу держави» можна скласти уяву з численної кореспонденції з цього приводу від російського канцлера графа Г. Головкіна чи київського генерал-губернатора князя Д. Голіцина до українського гетьмана. Зокрема, уже в травні 1714 р. Г. Головкін у листі до І. Скоропадського з неприхованим роздратуванням констатував, що українські купці з багатьма забороненими до вивозу товарами все ж знаходять засоби, щоб вивести їх на західноєвропейські ринки, а тому, на його думку, варто було «в пристойних местах на границах поставить заставы».

Особисту відповідальність за дотримання в Україні закону про «заповідні товари» цар Петро І поклав на київського генерал-губернатора, отож той також вельми переймався цією проблемою, оскільки до нього доходила інформація, що «многіе товары увозят за границу», а це могло «быть взыскано на мне». Генерал-губернатор зі свого боку наполегливо радив гетьману «прислать персону добрую, кому ехать по Днепру и по Десне и по иным пристойным местам, и указы обьявлять с посланым моим обще, чтоб торговые люди с заповедными неуказными товари воровски мимо больших шляхов за границу никуда не отьезжали».

При реалізації законів про «заповідні товари» в Україні виникли додаткові проблеми, що не були характерними для російської практики, а випливали з недостатньої конкретизації зазначених указів, а також відмінностей, які існували між тогочасними українською та російськими мовами. Зокрема, з поданих 1718 р. гетьманом Скоропадським на ім'я царя пунктів про різні першочергові потреби українського населення серед іншого читаємо й таке: «Тут же предкладаю Вашому Величеству лихо українських купців, яке їм діється... коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого мняса, яке у нас називається салом, то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають». Зважаючи на такі надужиття царської адміністрації, гетьман прохав, аби центральна влада законодавчо вирішила цю проблему і «купцям їдучи за границю... можна було брати і згадане сало».

Невідомо, як довго тяглася б і чим