Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Те ж саме можна сказати і про школу.

Коли на Україні стане фактом школа національно-українська, тоді природно і логічно учителем у ній буде українець-інтелігент. Знову українець-інтелігент одержуватиме зарібок від свого народу, служачи йому і дбаючи про його добробут і політичну силу.

Націоналізація преси, школи, літератури в справі щодо України — є класовим інтересом української інтелігенції, є головною умовою її добробуту і нормального існування.

Що москалі, а надто їх інтелігенція, віднесуться до цієї справи ворожо і люто і вживуть всіх культурних і збройних сил своєї нації — це не диво, бо вони цим оборонятимуть свій інтерес — бо хочуть залишити навіки власну монополізацію літератури, преси і школи на Україні, з яких вони в значній мірі живуть.

Після здобуття української преси, літератури і школи московські великі друкові підприємства і видавництва, їх численні часописі, газети і книги, а надто ті, що їх головно підтримували читачі з України, певне зменшать дру-кову продукцію або зачиняться.

Цей факт тяжко відіб’ється на економічнім стані тих, що живуть з друко-вої продукції на Україні, і поведе до зруйнування цілих видавничих підприємств: періодичних і неперіодичних видань, всіляких часописів і газет.

Їх видавці (Ситіни, Суворіни, Салдатенки і інші) і московські літерати, взагалі всі, що живуть від преси і літератури — завиють вовками,

І так — націоналізація школи, преси і літератури на території України — є ґрунтом добробуту української інтелігенції і економічним інтересом її як свідомої частини українського народу.

З другого боку, ці вимоги — є головними для усієї української нації, яка хоче присвоїти цю головну для неї функцію — інтелігентні фахи — своїм дітям, інтереси котрих нормально зв’язані з її інтересами.

* * *

Зараз становище української інтелігенції дуже тяжке, ненормальне і напевне: вона переважно живе з зарібку і то на російськім уряді[301] і через те мусить мовчати на прилюдне грабівництво і утиск українського народу, по-рабському, покірно терпіти глум і кепкування над українською національністю (на що так щедра московська преса) і ховати пильно своє українство в кишені, щоб не позбутися посади.

Та українська інтелігенція, що живе зі школи, почуває себе ще гірше, бо їй поставили за обов’язок москалізувати український народ, набивати його голову поняттями, ворожими його істотним інтересам.

Коли ще до сього додати, що із сього непевного становища українську інтелігенцію повільно, але стало випихають москалі (тайні інструкції і циркуляри верховн[ого] правительства), то гірший стан трудно собі і уявити.

Той факт, що в культурних краях і державах пануюча нація цілковито монополізує інтелігентні фахи і уряд в своїй державі (пр[иміром,] Пруссія), ясно доводить, що дуже швидко наближається цей момент і в Росії, коли українці будуть цілковито випхнуті із усякого роду урядів і посад, а будуть утворені закони, по котрих на уряді російськім не може бути член чужої нації. Українська інтелігенція на російськім уряді — ненормальна річ, яка повинна зникнути, як і усе ненормальне взагалі, бо не має опори і сили[302].

Єдиний порятунок української інтелігенції є — стати в оборону прав політичних і культурних свого народу, здобувати національну школу, пресу і літературу; в цім вона найде собі свій економічний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердий і могучий ґрунт на так довго, доки існуватиме українська нація.

Український лоялізм. Культурники

Уважаємо доконечним висловитися коротко про так званих культурників. Програма їх дуже проста; вони покладають своїм завданням культурне піднесення українського народу, але шляхом повного лоялізму, шляхом повної «законності».

Культурне піднесення укр[аїнської] нації шляхом лояльності? (себто тим шляхом, що його дозволяє московський уряд). Чи не смішно це?

Великий економічний інтерес московської нації лежить іменно в самій некультурності укр[аїнського] народу, бо культурний народ не стерпить хижацького грабування його дібр і вжитку його чужинцями як робучий товар.

Розуміючи добре свої інтереси на Україні, московська нація, а надто її еміграція на Україні, пильно стежить за усіма проявами в житті українського суспільства, вишукуючи і гамуючи прояви, ворожі її інтересам.

Московська нація, а надто її індустріальні класи, звикли дивитися на Україну як на дійну корову, як на певне джерело їх добробуту, і уступлять тільки силі, а не чому іншому.

Чи не смішно ждати від лоялізму української інтелігенції, інтелігенції народу рабського, якої хоч дрібної полегші для останнього, а тим паче культурного піднесення усієї української нації?

Культурне піднесення широкого загалу української нації можливе тільки при існуванні вільної національної школи, преси і літератури, а цього на Україні нема, — закон 1876 року заборонив це і в будуччині.

Певна річ, ніхто не назве серйозно українською літературою оті нечисленні, здебільш сірі, мізерні видання, що їх видано останніми часами, які можна перелічити на пучках.

Але ширення по селах і цих блідих видань, а надто дешевих видань для народу, московське правительство лічить річчю небезпечною.

Мудра політика московського правительства зробила неможливим вжиток і цих книжок на українській мові по селах, куди власне ці книжки і призначені.

Право продавати українські народні книжки по українських селах дрібним «книгоношам» майже заборонено[303], а в бібліотеках при сільських школах цих книг майже немає з причини самого характеру школи з московською викладною мовою.

Чи нам шкодувати, що ці мізерні, дозволені московською цензурою книжечки заборонять читати по селах, куди вони власне і призначені?

Пройшовши московську цензуру, ці укр[аїнські] видання тратять решту своєї рації і робляться майже не придатними до свого призначення. Густе решето московської цензури пропускає крізь себе для українських книжок тільки одну воду, та і то мутну.

* * *

Треба бути абсолютно засліпленим, щоб мріяти лояльним шляхом піднести культурне ніво українців; закон російський все передбачив, все заборонив, щодо сього і не залишилося ані однієї дірки, яку можна б використати для українського народу, не йдучи супроти московського правительства; кожний шлях до культурного піднесення української нації — є «протизаконним», «нелегальним» шляхом. А тим часом ми бачимо серед українського суспільства досить репрезентантів «лояльного» культурного піднесення українського народу, а раніш було їх ще більше: це так звані «українофіли», як дуже характерно вони прозвали самі себе і як їх називає українська революційна інтелігенція.

Розуміється, від такого товчення води в ступі продуктивності ніякої і наслідки щодо українського народу прямо негативні: народ,