Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

     Час від часу, до них забрідали різні люди з усього тунелю. То Христина навідувала батьків, то Сніжана зайшла разом із Галиною. Галина дізнавалася новий рецепт у мами Єфи, а іншого разу - новий узор вишивки у пані Клави. Сніжана ж сиділа біля комп’ютера і намагалася надрукувати свою повість.  Коли вона приходила до штабу, то була причепурена, а від неї пахло бузком. Олень припустив, що помилявся щодо дівчини. Того дня вона просто поспішала на зустріч із коханою. Адже у цьому жахливому світі цінна кожна хвилина.

     Одного ранку, Олень прокинувся від грюкоту важких тупих речей, які падали на підлогу. Хлопець сонно підняв очі, припускаючи, що металево-кам’яні конструкції тунелю не витримали, і згори їде кам’яний дощ.

     - Доброго ранку, - посміхнувся Смок. – Ото приніс тобі мило, шампунь та дезодорант. З запахом пролісків. Ми вирішили, що тобі пасуватиме запах пролісків. Вони ж - символ відродження життя після довгого сну. Ну достоту - про тебе! Ми їх самі приготували. Все натуральне.

     - Тобто, як? З пролісків?! Їх же заборонено зривати! – Сів на ліжку Олень та опустив ноги на підлогу. Права нога одразу врізалася у прохолодне слизьке, але тверде миле.

       - Це давно було, - махнув рукою Дракон. – Люди вже довгенько пролісків не зривали. Тож, квіти тепер буяють по всьому лісу. До того ж, наші технології потребують лише декількох квіток. Ми ж не нелюди якісь, щоби знищувати певний вид флори, чи фауни до останнього представника, - образився Смок.

     Якось до Оленя прийшла Єфа із декількома великими прозорими відрами у прозорому возику на чотирьох колесах.  Олень вже бачив такі на світлинах у комп’ютерах. До нашестя гібридних Драконів, у таких відрах зберігали мінеральну воду, а возики використовували у пунктах обніму їжі на гроші – у супермаркетах.

       - Я йду за молоком до нашої фермерки. Її звати – пані Марія. А ти підеш зі мною. Сама я це не дотягну.

       - А хто раніше ходив із тобою? – Запитав допитливий Олень. Дівчина розсміялась.

       - Зазвичай, це робив тато або Смок. Але тепер вони сказали, що у мене з’явилася зайва пара рук. Жартівники! Ну,ти йдеш?

       Хлопець зітхнув, так-сяк витягнув возика на поверхню старими кам’яними сходами. І чому у цій частині тунелю сходи не зробити у вигляді гірки, як скрізь? Процес  трохи затягся, бо Олень розмірковував: чи пану Заправлюду він не подобається, чи навпаки? Природнішим було припустити, що - не подобається. Адже мама Єфи хлопця явно не любила, як дбайлива господарка плісняву.

       - Штовхай возик обережно, інакше колесо застрягне у багнюці, - сказала Єфа, але було запізно. – Ну ось! Тепер відкоти його назад. Та не так! Давай, покажу!

        Дівчина підійшла до возика. Але хлопець вже довів колесами візочка грязюку до того стану, коли вона стає слизькою, як лід після дощу. Нога у Єфи послизнулася і вона геть не гепнулася прямо у брудну слизько-вологу субстанцію. На щастя, реакція у Оленя була швидка, і він підхопив дівчину за спину, ледь не в дециметрі від землі.

        Хлопець, обережно тримаючи відьму за спину, надав їй вертикального положення. Єфа була червона наче отой американський овоч – томат. Мабуть, і він, Олень, був червоний. Але почервоніння сталося виключно лише від нервового та фізичного напруження.

       - Ого! Вперше бачу таку швидку реакцію, - пробурмотіла дівчина. – Дякую! Хоча, це - твоя провина. Ось, дивись, як треба. – І вона вправно стала керувати візком. Олень зітхнув. Навіщо Вогнян витяг його у цей дивний світ?

       - Кого я бачу! – З’явилася на порозі старого облізлого будинку старша пані. – Давненько я тебе тут не бачила!

       - Вітаю, пані Маріє. А це - новенький. Він ще не звик до нашого життя.

       Пані Марія прискіпливо оглянула Оленя.

       - Він і справді дуже дивний. Ви по молоко?

       - Так. А сметана є? Чи сир?

       - Є трохи. Всього потроху маю. Ото приїжджали з Дубно, хотіли купити. А я кажу: ні. У мене тут є постійні покупці. Йдіть за мною.

        Вона перейшла невеличке подвір’я, за яким стояв великий дощатий будинок – корівник. Олень прислухався і почув мукання та бекання. Певно, десь там і вівці були. Фермерка відчинила дверцята у насипаній земляній гірці і покликала своїх гостей за собою.

      - Це льох, - пояснила Єфа. – Там ми з давніх часів зберігали їжу.

      - А у мене тут молоко, - сказала пані Марія та сунула до рук Оленя величезне відро. Хлопець ледь не впав від несподіванки: таке важке воно було. Він попрямував вгору, почувши як фермерка каже, - які зараз слабкі чоловіки стали. Не те, що колись.

      - Так, - сказала Єфа і запитала про радикуліт старої пані.

      Довести літри і літри молока, кілограми та кілограми сиру виявилося легше, ніж потім все це опускати кам’яними сходами униз. Єфа стояла нагорі – тримала двері і чатувала продукти, а Олень бігав: туди-сюди, вниз-угору, вниз-угору.

      - Молоко привіз? Молодець, - сказав пан Гнатчук і, перш ніж Олень встиг просити допомоги, зник десь у нетрях тунелю. Хлопець зітхнув і поповз нагору.

      - А що, ви там у себе, фізичними вправами не займалися? – Запитала Єфа, коли, ледь дихаючий, Олень нарешті опустив возика на підлогу тунелю і знову став навантажувати його. Хлопець обперся ліктями о ручку візка.