Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Хай живе король!- Повторили міністри.- Хай живе Танкервіль!

   Найскладніше було позаду. Бель дивилася, як Рада Міністрів вітає нового короля, проводячи його до трону. Вона бачила, що Вієро зовсім розгублений, але знала, що він впорається з усіма труднощами. Нехай коронація, похорони брата і розрив дипломатичних відносин з Коронарними Лісами і були основними подіями, які мали статися якнайшвидше, Мірабель не сумнівалася, що Вієро нізащо не опустить руки. 

   Вона покинула залу, в надії знайти Джозі. Минаючи довгі коридори і сходи, Бель думала про те, що ще декілька місяців тому і уявити не могла, що Вієро стане королем Танкервілю. Та що там Вієро, вона навіть не думала про те, що після смерті матері її життя зміниться раз і назавжди. Мірабель прямувала до кімнати, яку колись підпалила, щоб втекти з Замку Забутих Божеств. Працівниці замку здивовано озиралися до неї, а варта підозріло слідкувала за кожним її кроком. Двері до кімнати були відчинені навстіж і Бель побачила темну пляму на підлозі, яка колись була її вогнем. Її речі були обережно складені, а покоївки метушилися навколо них, наче от-от речі мали винести. 

-Вітаю.- Мірабель вгледіла свою скрипку серед всього іншого.- Я шукаю Джозі. Вона допомагала мені, коли я жила тут. 

   Робітниці перезирнулися і похилили голови донизу.

-Доброго дня, Ваша величносте.- Мовила мила жінка, що складала її сукні.- Скоро ваші покої будуть готові. Приносимо вибачення за доставлені незручності. 

-Все гаразд.- Бель ніколи не переставала дивуватися тому, в якому страху жили ці люди протягом більше чотирьох років.- Я не залишуся в замку. А от вашому новому королю знадобиться кімната. 

-Новому… королю?- Невпевнено перепитала жінка. 

-Так. Молодший брат Його величності.- Відповіла Мірабель.- Думаю, вам скоро скажуть про це. 

-Тобто ви не..?- заговорила інша робітниця.- Не наша королева?

-Ні.- Вона підійшла до скрипки.- Де я можу знайти Джозі?

   Після того, як ніхто з жінок їй не відповів, в її голову почали лізти жахливі думки. Вона доторкнулася до покоївки, що складала її сукні і змусила її подивитися на неї.

-Де Джозі?- Повторила Мірабель своє запитання. 

-У ніч пожару дещо сталося.- Злякано мовила жінка.- Його величність дізнався про те, що ваша кімната ледве не згоріла, а коли захотів навідатися до вас, то Джозі не… не дозволила йому це зробити.- Її руки тряслися.- Вона сказала, що ви дуже у поганому стані, але короля це не зупинило. Він навіть скасував вранішній рейс до Коронарних Лісів.

-Що він з нею зробив?- Повільно проговорила Мірабель.

-Їй довелося зізнатися, що вона допомогла вам втекти.- Жінка на мить відвела погляд.- Він… Він…- На її очах засяяли сльози. 

-Вбив її?- Прошепотіла Бель.- Ні… Скажи, що я помиляюсь.- Вона затрусила її за плечі, приводячи до тями.

-Мені шкода.- Вона ледве вимовила ці два слова.- Востаннє ми бачили її на цьому місці. Перед приходом короля вона розмовляла з неймовірно гарним блакитним метеликом, що залетів крізь ваше вікно. А тоді з’явився Його величність і… Вона мала попередити вас про щось, постійно казала про якусь зорю, але не встигла нічого зробити, бо мусила зізнатися. Залишки її тіла ми зібрали у труну і поховали з усіма почестями на наступний ранок. Це тут трапилося. Перед вашими дверима…- Жінка замовкла, тяжко видихнувши, і продовжила свою роботу. 

   «Це моя провина».- Мірабель вилетіла з кімнати.- «Це я наразила її на небезпеку». Не було секретом, що вона припускала такий поворот подій, але сподівалася на байдужість Касаліна і покладала на це забагато сподівань. Як виявилося, дуже даремно. Вона вийшла з Замку Забутих Божеств і бажала б ніколи не повертатися сюди, але мусила хоча б заради Вієро. В Коронарних Лісах її не чекали і Бель чудово це розуміла, тому прямуючи до порту, вона думала про те, що окрім розмови з Розаліною, має провідати друзів з Філармонії Стихій і відвідати могилу матері, аби зі спокійним серцем покинути рідний дім. 

   Вічне море жило своїм життя і не було йому діла до чужих проблем і непорозумінь. Корабель Святого повільно хитався на хвилях, чекаючи Бель. Коли вона піднялася на судно, побачила Ніко, який вдивлявся у далечінь. Він одразу ж помітив її сумний погляд, що сковзнув осяяним сонцем морем. 

-Він заслуговує на Потойбіччя.- Тихо промовила Мірабель.- Він вбив Джозі. Через мене. А знає що найстрашніше?- Вона підійшла ближче до Святого.- Наш світ перестав дивуватися такому. Ми занадто жорстокі, безсердечні, злі… Я майже впевнена, що якби Валентійці побували на нашій стороні, вони ніколи б не захотіли, щоб ріка зникнула. 

-Не звинувачуй себе.- Сказав Ніко.- Кожна сторона ріки «Вода і камінь» має свої скелети у шафі, але ти не повинна у кожному промаху інших винити себе. 

-Я обіцяла їй повернутися…

-Ти повернулася. Ти пам’ятала про неї весь час.- Ніко обійняв її.- Все гаразд. Відпусти це. Ти втрачатимеш ще більше, Бель, тому не маєш так реагувати на кожну схожу ситуацію. 

-Напевно.- Вона мусила погодитися. 

-З Вієро все добре?- Поцікавився Святий.

-Так, він буде чудовим правителем.- Мірабель спостерігала за хвилями.- До Коронарних Лісів?

-Саме туди.- Він підійшов до штурвалу і зовсім скоро корабель відплив. 

   Замок Забутих Божеств залишався позаду і Бель не хотіла бачити його. Принаймні зараз. Попереду чекали важливі справи, тому думати про те, що вже трапилося, не було ні часу, ні сенсу. Значення мав лише елемент, який потрібно повернути у ріку. Ну, і важка розмова з Розаліною. Було занадто боляче надовго покидати свій дім, але Мірабель не могла лишатися разом із сестрою, яка прагнула розв’язати війну з Валентійцями і підкорити весь Елемстоун. 

   Коли на горизонті з’явилися знайомі ліси, серце Бель стиснулося від смутку. Порт, як завжди, виглядав людним і ніхто з них не міг знати що ж чекатиме їх країну далі. Вже давно настала ніч, але це ніколи не зупиняло туристів, торговців і звичайних елемстоунців. Мірабель ступила на рідну землю з величезним сумом і любов’ю. На землю, де минули відносно щасливе дитинство, перші концерти, родинні сварки і незначні події, які назавжди лишалися в її душі. Вона мовчки оминала незнайомців, густі дерева і дорогу, що вела до столиці Коронарних Лісів. Їй зовсім не хотілося говорити. Мірабель насолоджувалася безцінними моментами і знала, що одного разу вона змінить це, поверне батьківщині мир, врятує Елемстоун і все стане на свої місця. Все стане так, як має бути.