Читати книгу - ""Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб"

– А ім’я? Чому вас звуть однаково?

– Тому що в цьому поколінні є тільки один шаєр Рікадор ріє Нордес, і він уже не я. Будь ласка, Аню, досить. Мене влаштовує моє становище. Немає потреби його обговорювати.

Ми мовчки йшли по світлих стрілках. Повітря в підземеллі не було спертим, але я відчувала, що дихати стає важче з кожним кроком. Тиша давила на психіку, неможливість хоча б узяти свого супутника за руку виводила з рівноваги. Нарешті я зустріла людину, в компанії якої могла б бути безкінечно, але ми немов жили в персональних клітках без шансів із них вибратися. Це злило.

Коли в черговій стіні виявилися двері, я зітхнула з полегшенням. Темний хід з похмурою історією – не найкраще місце для смутку, бо той в’їдається в душу швидше і міцніше, ніж за звичайних обставин.

– Дивно. – Рік пропустив мене вперед і обвів поглядом просторий зал, заставлений експонатами. – Сьогодні тут порожньо.

– Може, через вибух? – припустила я. – Загроза теракту? Палац закрили для відвідувачів?

– Павільйон Ньепи не закрили.

– А Музей тортур закрито.

– На ремонт. Ні, тут щось інше.

– І милі люди зі зброєю нам це зараз розкажуть, – понуро доповнила я, помітивши в дальньому кінці приміщення характерну темну уніформу. – Ти впевнений, що у них немає наказу випадково тебе пристрелити?

Рік подивився на мене з неприхованим сумом і підбадьорливо усміхнувся.

– Стріляти вони точно не будуть, – сказав тихо. – До побачення, Аню. Я зробив дурість, з’явившись перед туристами. Тепер це доведеться довго розсьорбувати.