Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Ми сіли вечеряти. Я почувала себе загнаною в глухий кут, їжа не лізла мені до рота. Я гнівно думала про валізи – я розібрала їх, тільки-но поселившись у готелі, а тепер їх довільно спакували назад якісь чужі люди, які торкалися моїх речей, речей П’єтро, дівчаток, все переплутавши. Я ніяк не могла змиритися з очевидним, тобто з тим, що я ночуватиму в домі Марчелло Солари, щоб зробити приємність сестрі, яка спить з ним. З ворожістю, яка засмучувала мене саму, я спостерігала за Елізою та своєю матір’ю: перша, украй збуджена від щастя, говорила без упину, граючи роль господині дому; друга була дуже задоволена – така задоволена, що ввічливо накладала страви Лілі на тарілку. Я підглядала за Енцо: він їв, схиливши голову; йому надокучала Джильйола, яка притисла йому до передпліччя свої величезні груди і тоном спокусниці щось голосно говорила. Я з неприязню дивилася на П’єтро – хоч його постійно напастував мій батько, Марчелло, синьйора Солара, усю свою увагу він зосередив насамперед на Лілі, яка сиділа перед ним і була байдужа до всіх, зокрема й до мене – а може, насамперед до мене, – але не до нього. До того ж мене дратували діти – ці п’ять нових життів, які розділились на два угруповання: Дженнаро з Деде, стримані й підступні, проти синів Джильйоли, які попивали вино з материного келиха, коли вона відверталася, і від цього ставали ще нестерпнішими, але тепер дуже подобалися Ельзі, яка пристала до них, хоч вони не звертали на неї жодної уваги.

Хто влаштував весь цей театр? Хто додумався сполучити ці різні приводи для святкування? Напевно, Еліза, але хто їй підказав? Може, Марчелло. Але Марчелло напевно діяв за намовою Мікеле, який сидів коло мене і невимушено їв, пив і вдавав, що не помічає поведінки дружини і дітей та лиш іронічно зиркав на мого чоловіка, якого, вочевидь, зачарувала Ліла. Що він хотів цим довести? Що це територія родини Солар? Що, хоч я звідси втекла, все одно я належу до цього місця, а отже, належу їм? Що вони можуть нав’язати мені будь-що, використовуючи почуття, слова і ритуали, але й руйнуючи їх, перетворюючи, залежно від потреби, гарне на потворне, а потворне на гарне? Він уперше звернувся до мене, відколи прийшов. «Ти бачила нашу маму, – сказав він мені, – уяви собі, їй сповнилося шістдесят, хто б сказав, дивись-но, яка вона гарна, вона має непоганий вигляд на свої роки, чи не так?» Він зумисне говорив голосно, щоб усі чули не стільки його запитання, скільки відповідь, до якої я була тепер зобов’язана. Тепер я мала виголосити промову на честь мами. Ось вона, сидить поруч із П’єтро, трохи розгублена літня жінка, лагідна, на позір безневинна, з довгастим кістлявим обличчям, великим носом і цією дурнуватою квіткою в рідкому волоссі. Але то була лихварка, яка заклала основу для родинних статків; власниця й охоронниця червоної книги, у якій були імена багатьох людей нашого району, міста і провінції; призвідниця безкарних злочинів, безжалісна і небезпечна жінка, якщо вірити телефонній фантазії, яку снували ми з Лілою, і багатьом сторінкам мого невдалого роману, – це вона вбила дона Акілле, щоб заграбастати його лихварську монополію, і виховала обох синів здатними іти до бажаного по трупах. І тепер наді мною тяжів обов’язок сказати Мікеле: «Так, справді, твоя мати така гарна, має такий чудовий вигляд у свої роки, вітаю». Краєм ока я бачила, що Ліла перестала балакати з П’єтро і очікувала від мене саме цього: вона повернулася, щоб подивитися на мене, її пухкі губи трохи розтулилися, очі стали мов щілини, чоло зморщилося. В очах у неї я прочитала сарказм, мені спало на гадку, що це вона підказала Мікеле заманити мене в пастку: «Мамі сповнилося шістдесят, Лену, мамі твого свояка, свекрусі твоєї сестри, побачимо, що ти скажеш тепер, подивимось, чи й далі будеш учити всіх жити». Звертаючись до Мануели, я відповіла: «Щиро вітаю», – і все. Марчелло відразу зворушено вигукнув, немов щоб допомогти мені: «Дякую, дякую, Лену!» Тоді звернувся до матері, спітніле обличчя і червоні плями на худій шиї якої виказували її страждання: «Ленучча вітає вас, мамо». П’єтро тут-таки сказав їй, своїй сусідці: «Я теж щиро вас вітаю, синьйоро». І всі – усі, крім Джильйоли та Ліли – разом з дітьми, хором віддали шану синьйорі Соларі: «Многая літа, Мануело, многая літа, бабусю». Вона бурчала, обороняючись: «Я вже така стара», – тоді вийняла з торбинки блакитне віяло із зображенням затоки та огорнутого димом Везувію і почала ним обмахуватись, спочатку повільно, а відтак дедалі енергійніше.

Хоч Мікеле звертався до мене, та здавалось, ніби більшої ваги він надає вітанням мого чоловіка. Він ввічливо сказав йому: «Ви дуже люб’язні, професоре, ви нетутешній і не можете знати всіх заслуг нашої матері». Голос його набув довірливого тону: «Ми порядні люди, мій покійний дідусь, мир його душі, почав з бару тут, на розі, фактично з нуля, батько мій його розширив і влаштував там кондитерську, яку знають по всьому Неаполю, зокрема завдяки майстерності Спаньйоло, батька моєї дружини, він чудовий кондитер, правда, Джильйо? Але, – додав він, – саме моїй матері, нашій матері ми завдячуємо всім. Останнім часом всякі заздрісники, які нас ненавидять, розпустили про неї огидні чутки. Але ми люди толерантні, життя навчило нас терплячості, щоб не вилетіти з бізнесу. Правда однаково переможе. А правда полягає в тому, що це надзвичайно розумна жінка з твердим характером, ніколи нікому й на гадку не спадало, що вона може сидіти без діла. Вона завжди працювала, завжди, і все на благо родини, для себе не хотіла нічого. Те, що ми маємо нині, створила вона для нас, своїх дітей, і те, що ми робимо нині, це лише продовження того, що зробила вона».

Мануела стала обмахуватись трохи повільніше й голосно мовила до П’єтро: «Мікеле – золота дитина, ще малим на Різдво він вилазив на стіл і чудово читав напам’ять віршика; але він має одну ваду – любить багато говорити і завжди передає куті меду». Втрутився Марчелло: «Та ні, мамо, зовсім не передає, усе це правда». І Мікеле й далі співав хвалу Мануелі – яка вона гарна, яка щедра, і так до безконечності. Аж тут раптом звернувся