Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

П’єтро звільнився від мого батька, який весь час обіймав його за плечі, з несміливою усмішкою зірвався на ноги і, не зумівши стриматись, інстинктивно втупився поглядом у розкішну хвилю грудей Джильйоли. Вона помітила це із задоволенням.

– Не турбуйтеся, прошу, – сказала йому, – ви мене бентежите. Тут ніхто не встає, вітаючись з дамою.

Батько смикнув мого чоловіка, примушуючи знов сісти, наче боявся, що того заберуть у нього, і, попри гучність телевізора, почав далі щось розповідати. Я спитала у Джильйоли, як у неї справи, намагаючись поглядом і тоном голосу дати зрозуміти, що я не забула її звірень і підтримую її. Це, либонь, їй не сподобалось, бо вона сказала:

– Послухай, люба, у мене все гаразд, у тебе все гаразд, у всіх все гаразд. Але, якби мій чоловік не звелів мені прийти сюди, я б ліпше сиділа вдома, ніж нудитися тут до смерті. Це щоб внести ясність.

Я не встигла відповісти їй, бо у двері подзвонили. Моя сестра легко зірвалася на ноги і, немов пурхаючи в повітрі, побігла відчинити. Почулися її вигуки: «Яка я рада, мамо, заходьте!» Еліза знов з’явилася на порозі, тягнучи за руку свою майбутню свекруху, Мануелу Солару, святково одягнену, зі штучною квіткою у пофарбованому в червонястий колір волосся. Її смутні очі запали в глибоких очницях, вона була ще худішою, ніж тоді, коли я бачила її востаннє, сама шкіра і кості. За нею виглядав Мікеле, добре вдягнений і чисто поголений, його погляд і стримані жести випромінювали якусь спокійну силу. За мить у дверях з’явився здоровенний чолов’яга, якого я ледве впізнала, бо все в нього було гігантське: він був високий, з великими стопами і довгими, товстими, могутніми ногами, живіт, грудна клітка і плечі – немов набиті чимось важким і дуже щільним, велика голова з широким чолом, довге темне волосся, зачесане назад, лискуча, антрацитового кольору борода. Був то Марчелло, це підтвердила мені Еліза, яка підставила йому вуста для поцілунку, немов богові, якому належить виявляти пошану і вдячність. Він схилився і торкнувся її своїми вустами. Тим часом батько мій підвівся, підвівся також П’єтро зі сконфуженим виразом обличчя, а з кухні бігла, накульгуючи, моя мати. Я зрозуміла, що присутність синьйори Солари вважається чимось надзвичайним, чим варто пишатися. Еліза схвильовано шепнула мені: «Нині моїй свекрусі виповнюється шістдесят років». «Ага», – сказала я, але тим часом мене здивувало, що, тільки-но увійшовши, Марчелло звернувся прямо до мого чоловіка, немов вони уже знайомі. Він білозубо усміхнувся і гукнув йому:

– Усе гаразд, професоре!

Що гаразд? П’єтро відповів йому непевною усмішечкою, тоді глянув на мене, безутішно хитаючи головою, немов кажучи: «Я зробив усе можливе». Я хотіла було вимагати в нього пояснень, але Марчелло вже знайомив його з Мануелою:

– Ходи сюди, мамо, це професор, чоловік Ленуччі, сідай тут біля нього.

П’єтро легко вклонився, я теж відчула обов’язок привітатися з синьйорою Соларою, а вона сказала:

– Яка ти гарна, Лену, така ж гарна, як твоя сестра. – А тоді дещо тривожно спитала: – Тут трохи жарко, тобі не здається?

Я не відповіла, бо Деде плаксиво кликала мене, а Джильйола – вона єдина, схоже, ніяк не зважала на присутність Мануели – грубо горлала на своїх синів, які вдарили мою доньку. Я помітила, що Мікеле мовчки розглядає мене, навіть не привітавшись. Я голосно привіталася з ним, а тоді спробувала вгамувати Деде та Ельзу, яка, побачивши сестру в сльозах, теж збиралася заплакати. Марчелло сказав мені:

– Я дуже радий приймати вас у себе, для мене це велика честь, повір. – Він звернувся до Елізи, немов говорити напряму зі мною йому було понад силу: – Ось скажи сама, як я тішуся, я ж благоговію перед твоєю сестрою.

Я буркнула щось, щоб заспокоїти його, але в ту мить у двері знову подзвонили.

Мікеле пішов відчинити і невдовзі повернувся, широко усміхаючись. За ним ішов літній чоловік, який тягнув валізи, мої валізи, які ми залишили в готелі. Мікеле кивнув на мене, і чоловік поставив їх переді мною, немов виконавши якийсь фокус задля моєї розваги.

– Ні, – вигукнула я, – у жодному разі, я буду сердитися!

Але Еліза обійняла мене, поцілувала і сказала:

– У нас багато місця, навіщо вам жити в готелі, тут стільки простору і дві ванні кімнати.

– Зрештою, – наголосив Марчелло, – я спершу спитав дозволу у твого чоловіка, я б ніколи не насмілився зробити це з власної ініціативи. Професоре, будь ласка, скажіть щось своїй дружині на мій захист.

Я люто замахала руками, але потім усміхнулась:

– О Боже милий, навіщо все це, спасибі, Марче, ти дуже люб’язний, але ми не можемо на це погодитись. – І я спробувала відіслати валізи назад в готель. Але мені довелося заспокоювати Деде, я сказала їй: – Покажи, що тобі зробили ці хлопці, нічого страшного, дай цьомкну і минеться, іди, грайся і бери зі собою Ельзу. – І гукнула П’єтро, якого вже прибрала до рук Мануела Солара: – П’єтро, ходи сюди, будь ласка, що ти сказав Марчелло, навіщо ти погодився, ми не можемо тут ночувати.

І я помітила, що від нервів у мене з’явився діалектний акцент, що деякі слова я вимовляю неаполітанською говіркою, як їх вимовляють в нашому районі, що район – його двори, головна дорога, тунель – накидає мені свою мову, свій спосіб діяти і реагувати, свої образи, які у Флоренції здавалися бляклими привидами, а тут являють себе у плоті й крові.

У двері знову подзвонили, Еліза пішла відчинити. Кого вони ще чекали? Минуло кілька секунд, і в кімнату ввірвався Дженнаро; він побачив Деде, Деде побачила його і, не вірячи своїм очам, тут-таки перестала плакати, а тоді вони втупились одне в одного, схвильовані цією несподіваною зустріччю. За ним з’явився Енцо, єдиний блондин серед багатьох брюнетів, у світлому костюмі, але похмурий на виду. Насамкінець увійшла Ліла.

92

Довгий період безтілесних слів, самого голосу, який хвилею мчав електричним морем, раптом скінчився. Ліла мала на собі синє плаття трохи вище коліна. Вона була щупла й нервова, і через це, попри низькі підбори, здавалася вищою, ніж зазвичай. В куточках її рота й очей видніли глибокі зморшки, а деінде, на чолі та вилицях, білосніжна шкіра була напнута. У зав’язаному в кінський хвіст волоссі, над вухами майже без мочок прозирала сивина. Побачивши мене, вона усміхнулася й примружила очі. Я не усміхнулася і від здивування не сказала нічого, навіть не привіталася. Хоч ми обидві