Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

 А я стою тут і оплакую зіпсоване свято замість того, щоб кожну секунду дякувати небеса за те, що жива сама і що живі мої рідні й кохані.

Усвідомлення всього разом переповнило невидиму чашу всередині. З очей бризнули сльози, я голосно схлипнула і почала плакати. Артем відкрив двері, підхопив мене на руки. Плече відгукнулося болем, але він зараз ніщо. Обхопивши його здоровою рукою, я сховала обличчя у нього на грудях і заридала.

- Віка... Маленька, що? - в його очах знову то вираз. Той, що був, коли вони з татом везли мене в лікарню. Жах. Відчай. І знову через мене. - Допоможіть хто-небудь!

- Тьо-о-ома! Я... Я... він же .. мало мене... не вбив! Мало ... не ... вбив тебе, - хникала, судомно хапаючи ротом повітря. 

Прибігли медики. Артем їм щось сказав, вірніше прокричав. Вони якось відповіли. Я не почула. Точніше, не змогла розібрати слів. Майже не бачила їх навіть. 

А ось залиту сонцем галявину, потопаючу в квітах і оповиту щастям бачила чітко. Обличчя рідних, друзів, щасливі очі Артема, сповнені любові... Чорний пістолет в руках людини, яку колись я вважала найкращим другом...

Раптом в передпліччя впилося щось гостре і я майже відразу полетіла в темну прірву.