Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

— Насте, я не хочу з тобою зараз розмовляти. Їдь додому й сиди з Єгоркою. Я повернуся пізніше, — кидаю сухо.

Хоча мене прямо тут тягне заночувати. Повертатися до квартири не хочу.

— Соне, ти пробач цій дурепі, — м’яко каже батько, стискаючи мою руку. — Ну, злякалася вона дуже. Викликала «швидку». А мені-то тьху, просто потемніло перед очима. Ти-то як?

— Не знаю, тату, — чесно зізнаюся.

— Зі своїм була? — уточнює він.

— Була, — важко видихаю.

— Так їдь до нього.

— Не можу, — хитаю головою.

— Соне, ми — сім'я, але це не означає, що потрібно забувати про себе. Так, у нас є труднощі, але ти маєш жити для себе. Це твоє життя. У Насті з Єгоркою своє. Якщо ти будеш постійно лягати на вівтар заради нас, то минуть роки, а ти так і не станеш щасливою.

Я не збираюся засмучувати батька, що в мене й так немає до ладу особистого життя. Та й що для мене щастя? Щоб із татом усе було добре, щоб із Зимнєвим. А я вже так звикла жити заради інших, що забула про себе.

— Я збираюся переїхати на орендовану квартиру, — кажу й заплющую очі.

— Правильно, давно час. Потрібно було це зробити ще відтоді, як Настя народила. А може, й раніше.

Я дивлюся на батька.

— Розумієш, Сонь. У тебе є цілі й ти до них ідеш, а в Насті немає. І не з’являться, поки ти будеш няньчити її. Ти не ображайся, звісно. Ображатися має вона. Тому сміливо йди до своїх мрій та життєвих цілей. Ми впораємося.