Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

На берег вирушало троє: сержант Дангем, Мейбл та Слідопит. Мейбл, якій уже не вперще доводилося сідати в пірогу, сміливо зайняла місце посередині, сержант сів у носовій частині, а Слідопит, який мав стернувати, став у кормі. Проте йому майже не доводилося докладати зусиль, бо хвилі гнали пірогу з такою швидкістю, що вона іноді взагалі не підкорялася владі Слідопитового весла. Не раз, поки вони пливли до берега, Мейбл жалкувала за свою нерозважливість, а Слідопит, як тільки міг, підбадьорював її, сам виказуючи стільки самовладання й холоднокровності і з такою силою налягаючи на весло, що, дивлячись на нього, навіть слабкодуха жінка засумнівалася б у своїх страхах. Наша ж героїня була не з боязких; перебуваючи в обіймах дикої стихії, вона мала ще й чималу втіху від незвичайності свого становища. Правда, в ті хвилини, коли легенький, мов горіхова шкаралупа, човник злітав на пінявий гребінь валу, а потім, наче ластівка, шугав сторчма вниз, у дівчини холонуло в душі й вона блідла на виду. Та тільки минав пінявий вал, Мейбл, ніби соромлячись за себе, вся рожевіла й усміхалася знову. Ці хвилювання, однак, тривали недовго, бо хоч відстань між тендером і берегом становила не менше чверті милі, пірога подолала її буквально за лічені хвилини.

Ступивши на берег, сержант на радощах аж поцілував дочку, бо як людина суходільна за покликанням, він завжди почувався безпечніше на tегга firma[113], ніж на воді, а затим, узявши рушницю заявив, що має намір походити з годину лісом та пополювати.

— А з тобою, дочко,— сказав він, відходячи,— побуде Слідопит, який, не сумніваюся, розповість тобі цікаві історії про цей дикий край, а також про свої пригоди з мінгами.

Провідник, усміхнувшись, пообіцяв оберігати Мейбл, І за кілька хвилин сержант, видершись на стрімкий схил, зник у гущавині. Слідопит із дівчиною пішли в протилежний бік і, так само швидко подолавши крутий горб, опинилися на вершині скелястого мису, звідки перед ними, як на долоні, постав широкий і незвичний краєвид. Тут Мейбл, щоб перевести дух і трохи перепочити, присіла на величезну брилу, що відвалилася од кручі, а її жилавий супутник, що, здавалося, взагалі не знав утоми, став поруч, зіпершись з йому одному властивою граційністю на свою довгу рушницю. Запала кількахвилинна мовчанка, тому що. обоє, а особливо Мейбл, були просто зачаровані незвичайним краєвидом.

Місце, де вони зупинилися, лежало високо над озером, і з нього перед їхніми очима відкривалося на північний схід неоглядне водне плесо, що, виблискуючи проти яскравого полудневого сонця, все ще нагадувало, своєю збриженою поверхнею про недавній шторм. Земля ж обступала озеро гігантською підковою, кіпці якої губилися в імлистій далечині десь на південному сході й півночі. А довкола, скільки око сягало, всюди тягся ліс, і ліс, і ніде не видно було щонайменшої ознаки цивілізації серед одноманітної й водночас пишної величі природи. Буря загнала «Вітрогона» за пояс фортів, якими французи намагалися тоді оточити англійські володіння у Північній. Америці, будуючи. їх скрізь уздовж водних шляхів поміж Великими озерами й по берегах Ніагари. Тим часом наших шукачів пригод віднесло штормом на багато ліг західніше від цієї знаменитої річки. Віддалік, поза бурунами, погойдувався на одному якорі «Вітрогон», що нагадував якусь вигадливу, досконало зроблену іграшку, якій, здавалося, більше личило стояти під скляним ковпаком, ніж боротися з дикою стихією, котру він нещодавно так успішно подолав. Тим часом їхня пірога видавалася малесенькою цяточкою на рівні вузенької стьожки берега, об який з шумом розбивалися хвилі.

— Як далеко ми зараз від людських осель! — вигукнула Мейбл, досхочу намилувавшись мальовничим краєвидом, найвизначніші особливості якого назавжди закарбувалися в її жвавій уяві.— Одразу відчуваєш, що ти па самому кордоні.

— А там, на узбережжі океану й довкола великих міст, є де-небудь така краса? — з неприхованою цікавістю запитав Слідопит.

— Я б не сказала,— відповіла Мейбл.— Усе там більше нагадує про людей, ніж про природу, і ще менше, мабуть, про Всевишнього.

— Авжеж, авжеж, Мейбл! Чуло моє серце, що так воно і є. Я тільки простий, неосвічений мисливець, а знаю це. Ось тут, у цьому моєму домі, я почуваю себе так близько до природи...

— Я цілком вірю вам,— відповіла Мейбл, відірвавшись від краєвиду й глянувши в обвітрене, але шляхетне обличчя свого, супутника, дещо насторожена зміною в тоні його голосу.— В такому відлюдді, здається мені, почуваєшся таки ближче до природи, ніж у місті, де тебе постійно відвертає від неї міська суєта.

— Ви ніби думки мої прочитали, Мейбл, тільки висловили їх набагато чіткіше, і мені аж соромно за те, що я посвячую інших у свої помисли. До речі, я вже не вперше тут: ще до війни мені доводилося плавати на цім озері, добуваючи хутро дикого звіра. Правда, не на цьому самому місці, а он там — бачите над ялинами отой розчахнутий громовицею дуб?

— Як! Невже ви так точно і до дрібниць усе пам’ятаєте?

— Це — наші вулиці й наші будинки, наші церкви й палаци. Чого ж мені й справді їх не пам’ятати! Якось одного разу ми з Великим Змієм домовилися були зустрітися точно о дванадцятій годині через шість місяців біля однієї сосни, від якої ми були на відстані в триста миль. Це дерево, якщо його не розбив грім, ще й досі, мабуть, стоїть посеред лісу миль за п’ятдесят від найближчого поселення, зате бобрів там водилося сила.

— І ви справді зустрілися з ним на тому місці в домовлений час?

— А хіба сонце не сходить і не заходить? Коли я прийшов туди, Змій уже чекав на мене, обпершись об сосну, в драних ногавицях та обліплених болотом мокасинах. Делавар потрапив у драговину, з якої насилу вибрьохав, але немов те сонце, що встає з-за горбів па сході й обов’язково сідає за горами на заході, так і він був вірний домовленому часові й місцю. Слово Чингачгука — закон як для друга, так і для ворога. Він його дотримує, кому б не дав.

— А де він тепер? Чому це делавар не тут, з нами?

— Він висліджує мінгів, та й мені належало б бути з ним, але що вдієш — людська слабкість...

— Та що ви, Слідопите! Ви, по-моєму, не підвладний жодній слабкості. Я ще ніколи не зустрічала людини, в якої було б так мало слабкостей, як