Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

«Грядуще відкриватиме людям ту просту правду, що Тайна Тайн — то відсутність Тайни. Тим, хто прагне іграшок складності, хто жадає блукати в лабіринті облудної вченості чи неправдивої віри, — тим неможливо збагнути величну простоту Правди.

А сутність простоти в тому, що всяке Пізнання — є скидання покривал, що б вони собою не являли. Скидаючи запони ілюзій, ми спрощуємо наші уявлення про світ, і наші звичаї, і наші бажання. Зрештою, приходимо до радісного відкриття, відомого прабатькам: все, що потрібно душі, — притаманне їй одвіку, а тому, прагнучи вдаль, — знайдемо в собі !

Це і є завершення блукань у Лабіринті Демонічного Дзеркала».

Як чудово, просто, велично. І дозволяє розпочати принципово іншу стежку пошуку. Не прагнучи на край світу. В собі.

Або ось — про дитинність і дорослість. З тих же манускриптів.

«Дитя й дорослий — різні істоти, хоч і зв’язані спільною пам’яттю, особою, ім’ям, родиною і долею. Як гусінь та метелик пов’язані між собою, але є антиподами, так і дитя та дорослий — одвічні антагоністи і навіть вороги (крім тих випадків, коли дорослий зберігає в собі дитячу душу). Принципова різниця цих порівнянь в тому, що метелик і гусінь — єдиний, природний потік розкриття першосуті, а дитя і дорослий — пов’язані так, як убитий і убивця, хворий і той, хто його заразив.

Дитя — дивовижно чиста істота, довірлива, щира, доброзичлива, готова до будь-якого шляху, готова дати плід радості й любові. Дорослий прищеплює дитині заразу етично-моральної чуми, злобного виховання, узгодженого з певними цілями й традиціями, і ніжна душа маляти починає покриватися корою заздрощів, ненависті, підлості, лінощів, осуду, брехні, а згодом — убивства й зради. Так нищиться в душі юної істоти Крилатий Геній Правди, а в тій же лялечці виростає кажан Зла».

Страшне попередження долинає з сивої давнини, проте в Космічній Ері люди нарешті збагнули просту правду самокритичного пророцтва. Збагнути — отже, покаятися. Покаятися — вернутися на забуту стежку.

Після древніх манускриптів Ані Гейя зацікавилася низкою книг та записів про людей, котрі прагнули подолати відчуженість природи, вийти з колії технізації світу, вернутися в лоно магічної цілості. Таким був український мудрець Григорій Сковорода, таким озивався з минулого німецький поет Новаліс, котрий прагнув відродити магічну людину. «Щоб тіло стало духовним, а душа — тілесною». Прекрасна мрія, і саме тут має бути рішення. Дерева й хмари — кінчики моїх пальців, зірки — мої рецептори почуттів, Всесвіт — тіло титанічної людини. Навіщо тоді ракети, комп’ютери, лабораторії, будівлі? Коли все і всюди — Я!

Все це гаразд, все це — прекрасно, але рішення ! Де воно? Як спростити буття, як вийти з лабіринту?

Та ось з двадцятого віку надійшли нові матеріали. Вони були з грифом: ПОЗАНАУКОВІ ЕКСПЕРИМЕНТИ. ШИРОКОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ НЕ ПІДТРИМАЛИ.

Папка із свідченнями про «Фітогомо», або «Людину-Квітку». З таємничою легендарною постаттю спілкувалася романтична Русалія — лікар-психіатр та її друг Григорій Гук, брат знаменитого Юрія Гука та не менш відомого Бориса, одного з творців Математики Цілості.

Вони запевняли, що їхній сучасник зумів об’єднати свою психогенетику з флорою, став свідомим учасником життя Планетарної Квітки, що йому зелене царство відкрило свої таємниці й еволюційні глибини. А що ж далі? Що сталося з Русалією та Грицем?

Тут теж таємниця. Достеменно відомо, що після якоїсь особистої трагедії романтична пара побувала в Кіберцентрі, де Борис Гук сконструював експериментальний хроноскоп «Резонанс Еволюції». Відбувся сеанс контакту з майбутнім (кінець двадцять першого століття). Отже, це вже десь наша епоха. Чому ніхто ие знає про такий контакт в житті? Чи мости в часі законспіровані, засекречені?

Далі... Русалія й Гриць раптово зникають. Ніхто нічого про них більше не згадує. Про «Фітогомо» теж.

Якщо це правда, якщо був такий прорив у серце флори, то хіба щирість Гейї недостатня, щоб повторити спробу ? В душі хвилювання, ніби вона має до цього якесь торкання, ніби Русалія, Гриць, та й легендарний «Фітогомо» — не луна минулого, а проста й дитяча реальність сучасності.

Гейя вирішила діяти...

Поглибила заняття по аутотренуванню, медитації, побувала в багатьох лабораторіях психоботаніки. Вчені вже вивчали контакти з психополем флори, проте домінувала думка, що рослинний світ перебуває на низькому рівні чутливості, не сформував розуму, а отже — не має свідомості. Дівчині такий зверхній напрямок досліджень був не до душі, вона шукала романтичних, магічних дослідників, проте не змогла їх знайти. Чи, може, вони уникали реклами і віддавали перевагу втаємниченим дослідам?

Вона вирішила діяти самостійно. День за днем виділяла кілька годин для контакту з квітами та деревами. В липні дві тисячі вісімдесят п’ятого року, коли літне буяння природи було в розпалі, дівчина повідомила вихователям школи, що хоче усамітнитися, і перепливла на дніпровські луки. Не взяла з собою жодної крихти харчів, вирішила провести експеримент повного самозречення.

Попливли ночі, дні.

Спочатку дівчина прогулювалася луками, зупинялася над квітучими групами білих гвоздик, жовтих іваників, диких мальв, милувалася ними, посилаючи ніжним, запашним друзям любов, радість, дружність. Не чекала швидкої відповіді, просто дарувала себе беззастережно, дякуючи зеленому диву планети за казкове багатство краси й гармонійності.

На третю ніч Гейя ввійшла в стан глибокого зосередження. Чумацький Шлях оповив її чоло зоряними пелюстками, дівчині здалося, що зоряний світ і вона — лише іскорки на поверхні якогось ніжно-променистого моря. Відсутня тривалість, завмерла мить, десь у безвість відкотилися тисячоліття і химери історії.

Проте три квіточки білих гвоздик, що їх вона тримала в полі зору, не пропали, не щезли в хвилях світоносної безмірності. Їхні пелюстки мерехтіли примарним сяйвом, ледь чутно дзвеніли. Гейя знала, що квіти відкриті для розмови. І вона зважилася запитати:

— Ви чуєте мене, білі красуні?

— Як і ти нас, — продзвеніли гвоздики.

— Чи відома вам тайна рослинного світу?

— Про яку тайну ти питаєш? Ми не відаємо жодної тайни.