Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Я так розумію, що ти обереш універ, бо він найближче від дому? А зовсім нещодавно ти згадував про медичний…

— Ти мене не розумієш, — заперечив хлопець. — Для того, щоб моя мама навчилася давати собі раду й купувати продукти, не вміючи говорити, потрібен час.

— Вона може купувати їх у гіпермаркеті, там не треба говорити, кладеш до кошика та й годі.

— Ти так кажеш, бо не знаєш, як воно, коли в тебе тільки мама…

— Знаєш що? Тепер ти мамою переймаєшся, але як шаленів за Камілою, то ніщо не заважало тобі на вечірці в Макса напитися, як свиня, й довести маму мало не до інфаркту.

— Ага, то он що тебе насправді хвилює! — вигукнув Міхал. — Каміла! Цікаво, доки ти мені це пригадуватимеш!

— Ні, мені до неї байдуже, — заперечила Кінга. — Просто я не розумію твоєї раптової турботи про маму.

— Не розумієш, бо в тебе велика родина. У тебе є тато, брат, мама, купа родичів, а в мене, крім мами, є…

— Бабуся!

— Так, але вона з нами не живе. Крім того, вона стара й мамою опікуватися не буде.

— А навіщо нею опікуватися? Не перетворюй маму на каліку! Вона лише не говорить!

— Нічого собі «лише»! — нервово відповів Міхал. — Вона не може говорити по телефону, таким чином, уже багатьох речей не залагодить.

— Ти ж сам казав, що вона матиме спеціальний апарат, за допомогою якого зможе говорити. Я вважаю, що ти перебільшуєш.

— А я думаю, що ти просто не хочеш потрапити до одного ліцею з Камілою. Це справжня дурість!

Дівчина аж підскочила, мов обпечена. Справді, у Міхалових словах була дещиця правди, але Кінга не підозрювала, що він так швидко викриє причину її побоювань. На кілька хвилин обоє замовкли. А тоді Кінга сказала:

— Знаєш що? Зробимо так: ти підеш до одного ліцею з Камілою, а я — до того, про який давно мріяла, бо він один із найкращих. Ніхто не сказав, що ми мусимо продовжувати вчитися в одному класі. Кожен матиме своїх знайомих і своє життя.

— Ти серйозно? — спитав Міхал.

Видно було, що така пропозиція його спантеличила. Він не сподівався, що Кінга так відреагує.

— Абсолютно, — підтвердила дівчина, а тоді підвелася й почала одягатися. Міхал підійшов до неї, хотів обійняти, але вона відштовхнула його руку.

— Образилася?

— Ні, — набурмосилася Кінга, а тоді, не дозволивши навіть цьомкнути себе на прощання, вийшла.

Коли за півгодини Міхал стояв у неї під дверима й нервово натискав на дзвоник, Кінга вже встигла поговорити з мамою та старшим братом. Обоє вирішили, що ідея податися до різних ліцеїв не така вже й погана.

— Так ви перевірите свої почуття, — трохи патетично сказала мама, а Куба додав:

— Ти прикинь, якщо ви вчитиметеся разом і раптом посваритеся й розійдетеся, то клас поділиться на два табори. А так не матимете жодних проблем.

— Крім того, ти давно дружиш із Євою, а ви йдете до різних ліцеїв, — докинула мама.

— Тепер ми вже так не дружимо, до того ж Єва — це не Міхал…

— Воно й видно, — заявив Куба і, помовчавши, сказав: — Мабуть, ви вже взагалі з нею не зустрічатиметеся.

— Чому? — здивувалася його сестра. — Вона живе поряд. Звісно, не щодня, але час від часу будемо бачитися, чому б і ні?

— Міхал теж недалечко живе, так що все окей… — почав знову Куба, але в цей момент задзеленчав дзвоник.

Прийшов Міхал.

— Знаєш що? — сказав він, зайшовши до передпокою. — Може, справді варто піти до різних ліцеїв…

— Бо зможемо перевірити наші почуття?

— Ну, щось таке, — відповів Міхал і, махнувши рукою, мовляв, годі про це, запропонував піти до кіно.

Проблеми з вибором ліцею були й у Каськи. Гімназіальний іспит вона написала не найкраще, тому не в кожному ліцеї погоджувалися прийняти її документи.

Томекові вперше в житті довелося розлучитися зі своїм найкращим другом, Стасем. А все тому, що Стасеві батьки вирішили, що їхній син піде до католицького ліцею в іншому районі Варшави, а їздити туди Томекові не хотілося. Отак учні пані Чайки потрапили до різних ліцеїв. Щоправда, більшість опинилася в поблизьких, імені Пруса та імені Міцкевича, але колектив розпався…

Про те, що цей день настане, Мацек знав давно. Зрештою, про Малгосину поїздку за океан говорили вже кілька місяців. Точніше, відтоді, як дівчина отримала комп’ютер. Тоді з’явилася якась мамина подруга, яка заплатила за цей комп і надіслала Малгосі запрошення до Нью-Йорка на всі канікули.

День від’їзду неухильно наближався. Малгося вже давно тільки про це з Камілою й говорила. Чи витримають перевірку її знання англійської? Дівчина дуже хвилювалася.

— Як я там говоритиму? — спитала вона Камілу. Подруги сиділи в Скаришевському парку й кидали Латці мотузочку із зав’язаним на ній вузлом. Собачка завзято бігала, підкидала мотузок, качалася по траві. Одне слово, робила все, щоб лише привернути до себе увагу.

— Нормально, — відповіла Каміла й важко зітхнула.

— Ага… Це для тебе нормально…

— Господи, Малгохо! Я з тобою здурію! Скільки тобі повторювати, що все буде добре? Треба лише подолати бар’єр і почати говорити. А взагалі, Нью-Йорк — це неймовірна мішанина різних національностей, корінних мешканців там кіт наплакав. Зате іноземців море. І