Читати книгу - "Квентін Дорвард"

— Що ти, приятелю! — вигукнув Квентін владним тоном. — Так ти допомагаєш товаришеві? Дай мені руку.

Солдат мовчки, хоч і нерішуче підкорився й допоміг йому стати на ноги. Не даючи йому опам’ятатися, шотландець кинув тим же тоном:

— До західної башти, коли хочеш бути багатим: попівські скарби в західній башті.

Ці слова підхопили з усіх боків:

— До західної башти! Скарби в західній башті! — І всі грабіжники, які могли його почути, мов зграя зголоднілих вовків, кинулися в напрямі, протилежному тому, куди живий чи мертвий вирішив пробитися Квентін.

Прибравши такого вигляду, ніби він був не переможеним, а переможцем, Квентін пройшов у сад і досяг протилежного боку його з меншими перешкодами, ніж можна було сподіватися. Вигук: «До західної башти!» захопив частину нападників, а інших було покликано войовничими криками й барабанним боєм стримати одчайдушну спробу оборонців головної башти прорватися з замку назовні й вивести з собою єпіскопа. Тим часом Квентін, серце якого страшенно стукотіло, біг по саду, доручивши себе тим небесним силам, що стільки разів у житті рятували його від загибелі, й твердо вирішивши досягти бажаної мети або вмерти в цій одчайдушній спробі. Перш ніж він добіг до саду, троє солдатів кинулися на нього з списами, гукаючи: «За Льєж, за Льєж!»

Ставши в оборонну позицію, але не нападаючи, він відповів їм:

— За Францію — спільницю Льєжа!

— Віват Франція! — закричали льєжці й пробігли повз нього. Ці самі слова, як виявилося, стали талісманом і проти зброї кількох прихильників де ля Марка, які, блукаючи по саду, кинулися на нього з криком: «За Вепра!»

Зрештою, Квентін почав сподіватися, що роль посла короля Людовіка, таємного підмовника льєжських заколотників і прихованого прихильника Гійома де ля Марка, допоможе йому врятуватись від страхіть цієї ночі.

Добігши до башти, він здригнувся, побачивши, що хвіртка, через яку недавно вийшли графиня Амеліна й Марта, була завалена кількома трупами.

Двох з них він швидко відсунув і переступив через третій, щоб увійти в двері, коли цей гаданий мрець раптом схопив його за плащ і почав благати допомогти йому встати. Квентін уже збирався вжити зовсім не чемних заходів, щоб позбутися цієї несвоєчасної перешкоди, коли той, що лежав на землі, вигукнув:

— Я задихаюсь в моєму панцирі! Я Павійон — льєжський синдик! Коли ви за нас, то я збагачу вас; коли ви проти нас — я заступлюсь за вас, але не залишайте, не залишайте мене, не дайте мені задихнутися тут, як свині.

Незважаючи на кровопролиття й розгром, Квентін не втратив мужності й одразу збагнув, що з допомогою цього льєжця він зможе перегодом вибратися звідси. Він підняв його на ноги й запитав, чи не поранений він.

— Ні, не поранений; принаймні я гадаю, що ні, — відповів товстун, — але мені нічим дихати.

— Сядьте на цьому камені й трохи віддихайтесь, — сказав Квентін, — а я зараз повернуся.

— А за кого ви? — запитав городянин, ще затримуючи його.

— За Францію! За Францію! — відповів Квентін, намагаючись спекатися його.

— Як, це ви, мій молодий лучнику, і живий? — зрадів достойний синдик. — Ну, коли вже мені пощастило знайти друга цієї жахливої ночі, то я не покину його, ні, я вам обіцяю. Ідіть собі куди хочете, тільки і я з вами. А коли б я міг зібрати кількох молодців з нашої корпорації, то я, з свого боку, допоміг би вам. Але вони тепер розсипалися, мов горох. Ах, яка це жахлива ніч!

І він пошкандибав за Квентіном, який, усвідомлюючи, наскільки важлива підтримка такої впливової особи, намагався стримувати свою ходу, щоб той не відставав, але в душі проклинав цього вайла.

Угорі, біля сходів, де був передпокій, лежали відчинені скрині й скриньки, що свідчили про спустошення, бо майно з них було розкидане на підлозі, а почасти, очевидно, й розграбоване. Напівпогасла лампа на каміні тьмяно освітлювала мертву чи зомлілу людину на підлозі.

Рвонувшись з рук Павійона, як хорт, і відштовхнувши його, Квентін пробіг другу й третю кімнати, остання з яких, певно, була опочивальнею графинь де Круа. Ніде ні душі. Він покликав графиню Ізабеллу, називаючи її на ім’я, спершу тихо, потім голосніше й, нарешті, голосом, повним розпачу. Але відповіді не було. В розпачі він заламував руки, рвав на собі волосся й страшенно тупав ногами. Нараз у темному кутку опочивальні блимнув крізь щілину в шпалерах тьмяний промінь світла. Це навело його на думку, що там, за шпалерами, потайні двері. Квентін кинувся до щілини. Уважно оглянувши все, він пересвідчився, що там справді потайні двері; він докладав усіх зусиль, щоб їх відчинити, але вони не піддавалися. Не думаючи про біль, Квентін навалився на двері всією вагою свого тіла, до краю напруживши м’язи; надія і розпач, що боролися в його душі, додали йому стільки сил, що перед його натиском не вистояла б і не така перешкода.

Він удерся майже пробоєм в маленьку божницю; жінка, яка стояла навколішках перед образом, упала з переляку на підлогу; почувши гуркіт висаджених дверей, вона знепритомніла. Квентін кинувся до неї, підняв з підлоги і — о радість радощів! — це була вона, графиня Ізабелла, яку він шукав, щоб урятувати. Він притулив її до грудей, благаючи опритомніти й не втрачати надії, бо тепер вона під заступництвом того, хто оборонятиме її хоч проти цілого війська.

— Дорвард! Це справді ви? — промовила вона, нарешті опритомнівши. — Тоді ще є надія… А я гадала, що всі друзі, живі й померлі, покинули мене… Не покидайте мене знову!

— Ніколи, ніколи! — відповів Дорвард. — Що б не було, яка б небезпека не загрожувала нам. Хай не буде мені щастя й на тому світі, якщо я не поділю з вами вашої долі, поки вона не буде знову щасливою.

— Дуже зворушливо й ніжно! — промовив Павійон грубим переривистим від задишки голосом. — Любовні справи, як я бачу. Мені від усієї душі шкода цієї тендітної дівчини, немовби вона моя Трудхен.

— Тоді ви повинні зробити