Читати книгу - "Лоліта"

Покрученi автовi номери, що їх залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й Траппи, лише вказували на те, що власники заїздiв погано перевiряють iдентифiкацiю машин, подавану проїжджими. Посилання — неповнi або неправильнi — на авто, якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, належний до його початкового, вочевидь власного, Яка — являв собою мигтiння мiнливих цифр, з яких однi вiн пересував, iншi переробляв або пропускав; та самi комбiнацiї тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ 1564 та ВШ 1616 або КУ 6969 та КУКУ 9933), хоч i були так хитро сполученi.

Менi спало на думку, що пiсля того, як вiн передав вишневий Як посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли виявитись менш обачливими та, можливо, залишили в якiйсь готельнiй книзi прототип тих взаємно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по яких вiн напевно проїхав, було такою важкою, заплутаною й безнадiйною справою, чого мiг я очiкувати вiд спроб вхопити слiд невiдомих автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах?

24.

На той час, як я досяг Бердслея, згiдно тiєї рекапiтуляцiї, про яку я тепер достатньо порозважав, в моїй головi склався доволi повний образ, i цей образ я звiв — шляхом виключення (завжди ризикованим) — до того єдиного конкретного першоджерела, який робота хворого мозку й хиткої пам'ятi могла вiдшукати.

Крiм превелебного Рiгор Мортiс (як дiвчинки похрестили пастора) й почтивого старця, що викладав необов'язковi нiмецьку й латину, в Бердслейськiй гiмназiї не було постiйних вчителiв чоловiчої статi. Та двiчi-тричi за навчальний рiк (1948-49) приходив з чарiвним лiхтарем мистецтвознавець з Бердслейського Унiверситету показувати гiмназисткам кольоровi знiмки французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного живопису.

Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях, та Доллi, як це в нас узвичаїлось, попросила мене не ходити, — i край. Крiм того, я пам'ятав, що Гастон називав цього саме викладача блискучим gar on; та це було все; пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато.

В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське подвiр'я в одну з указаних менi будiвель. Там я дiзнався, що прiзвище мистецтвознавця Рiггс (що якось нагадувало прiзвище знайомого нам служителя культу), що вiн самотнiй, i що за десять хвилин вiн вийде з унiверситетського музею, де зараз читає лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар деякої Цецилiї Рамбль) при входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз хворобливим вiдчуттям у пiдмiхуровiй залозi, на пiдпитку, виснажений нестачею сну, стискаючи кольт в кулаку, всунутому в кишеню макiнтоша, я раптом здригнувся, бо я з'їхав з розуму й ладний був скоїти глупство.

Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту в себе в будинку, 69, вулиця Лiнтера — в назвi було щось знайоме... Нi, вiн не мiг бути моїм згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн та вона зараз у Калiфорнiї, а не тут.

Скоро, за бiлими статуями в оздобi вестибуля, я помiтив неясне пожвавлення. Дверi — не тi, в якi я жадiбно уп'явся, — а iншi, дальшi, бадьоро розкрились, i серед зграйки студенток заплигала, як пробка, лисина щуплявого лектора, а за тим до мене почали просуватись його блискучi карi очi. Я нiколи в життi його не бачив, хоч вiн став наполягати, що ми якось познайомились на учтi в саду Бердслейської школи. А як ся має моя чарiвлива донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось! Iншi спроби довiдатись з'явились не так швидко. Через об'яву в одному з журнальчикiв, що залишились менi вiд Лолiти, я зважився ввiйти в зносини з приватним сищиком, колишнiм боксером, i просто щоб дати йому поняття про ме од, яким користався негiдник, що переслiдував нас з Ельфiнстона, я ознайомив його з деякими зразками iмен та адрес, набраних мною в зворотному шляху. Вiн зажадав вагомого авансу: протягом двадцяти мiсяцiв — двадцяти мiсяцiв, читачу! — бовдур займався тим, що достеменно перевiряв цi явно вигаданi данi! Я вже давно порвав з ним всякi дiловi стосунки, коли якось вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб Браунiнг дiйсно живе бiля селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що вiн виявився червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв.

25.

Ця книга — про Лолiту; тепер, коли доходжу до тої частини, яку б я назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього згоряння) "Dolor s Disparue", детальний опис останнiх трьох дрiбних рокiв, вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi дверi й увiрвався рев чорної вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик одинокої смертi.

Дивно — я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, як пам'ятаю її — якою бачив її наяву, в думках, з невгамовством душевної хвороби, в галюцинацiях дня й безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi, пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у виглядi Валерiї або Шарлотти, або сумiшi тої та iншої. Змiшаний привид наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в атмосферi великої меланхолiї, великої нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумової камери футбольного м'яча.

З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi меблiрашки, де для мене вряджались скучнi вечори вiвiсекцiї, за звичай завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в моїх скривавлених обiймах, i я їх нiжно цiлував братнiми губами в поснулому безладдi вiденського лахмiття, продаваного з молотка жалю, iмпотенцiї й брунатних перук трагiчних старух, яких