Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

такої затятосте; і, зрештою, їхня впертість може дійти до краю жорстокосте, але в їхніх очах це тільки обтяжує провину особи, настільки неделікатної, що вона сміє страждати та ще й мати рацію і підступно завдавати їм болю тим, що вони мусять діяти наперекір власному жалю. Зрештою віконтеса де Марсант і не дуже напоставала, бо чула, що сина їй не утримати.

— Я покидаю тебе, — сказав він мені. — Але ви, мамо, не затримуйте його, бо його чекають з візитою.

Я відчував, що моє товариство аж ніяк не потішить віконтеси де Марсант, але волів не йти з Робером, а то вона подумала б, що я беру участь у тих розривках, які забирають у неї сина. Мені хотілося якось виправдати Робера, не так з любови до нього, як зі співчуття до неї. Але вона озвалася перша:

— Сердешний хлопець! Я, мабуть, засмутила його. Бачте, пане, матері дуже егоїстичні, а йому ж кортить розважитися: він так рідко приїздить до Парижа! Боже мій! Якщо він ще не пішов, я б його наздогнала, але, звісно, не з тим, щоб затримати, а щоб сказати, що я не маю до нього жалю, що він має рацію. Ви нічого не матимете проти, як я вийду на сходи?

Ми вийшли разом.

— Робере! Робере! — гукнула вона. — Ні, він пішов, пізно.

Тепер я так само залюбки заходився б сприяти розривові

Робера з коханкою, як кілька годин раніше сприяв би тому, щоб він поїхав з нею назавжди. У першому випадку Сен-Лу назвав би мене зрадником, а в другому родина охрестила б мене його злим генієм. А проте за ці кілька годин я нітрохи не змінився.

Ми повернулися до салону. Не побачивши з нами Робера, маркіза де Вільпарізіс підозріло, глузливо і не дуже співчутливо перезирнулася з паном де Норпуа, — таким поглядом ми показуємо на не в міру ревниву жону або на занадто ніжну матір (з них часто збиткуються) і такий погляд означає: «Еге! Чи не було тут якої бурі?»

Робер приніс коханці чудовий клейнод, якого він, за умовою, не мав би їй дарувати. Зрештою вийшло одне до одного: від подарунка вона відмовилась і, попри всі умовляння, так і не взяла його. Дехто з Роберових товаришів переконував, що в цій її вдаваній безкорисливості криється тонкий розрахунок: міцніше прихилити його до себе. Але їй не залежало на грошах, хіба лиш на тому, щоб протрясти їх. Я сам бачив, як вона розкидала наліво і направо людям, яких мала за бідняків. «Зараз, — казали Роберові друзі, аби зіпсувати вражіння від якогось шляхетного вчинку Рахилі, — зараз вона, мабуть, хиляється по залі для глядачів у Фолі-Бержер. Рахиль — то загадка, правдивий сфінкс». Зрештою скільки жінок корисливих з біди, бо вони утриманки, через делікатність, яка не переводиться у таких жіночок, самохіть раз у раз ставлять перечіпки перед гойністю свого коханця!

Робер майже нічого не знав про зради своєї коханки і карався подумки тим, що було хіба абищицею проти справжнього Рахилі-ного життя, життя, яке починалося допіру потому як він із нею прощався. Про її зради він майже нічого не знав. Та якби вони й дішли до його відома, це б не похитнуло його віри в Рахиль. Бо за дивним законом природи, чинним у найскладніших суспільствах, люди живуть у цілковитому невіданні щодо коханої істоти. Стоячи по один бік шкляної перебірки, закоханий каже собі: «Це ангол, вона ніколи не буде моєю, мені залишається тільки померти, і все-таки вона мене кохає; вона так мене кохає, що, мабуть... та ні, цього бути не може». І, охоплений любовним вогнем, зболений душею від чекання, скільки клейнодів кидає він до ніг цієї жінки, скільки напозичається, щоб уберегти її від життєвих клопотів! А по той бік перебірки, крізь яку слова до нього не долітають, як не доходять слова крізь акваріум, люди мовлять: «Ви з нею не знайомі? Вам пощастило. Вона обібрала, зруйнувала бозна-скількох чоловіків. Найпослідуща гультяйка. Дурисвітка!» І, може, люди не так уже й помиляються, взиваючи її цим словом, бо навіть скептик, який не безтямно закоханий у цю жінку, якому вона просто подобається, каже своїм товаришам: «Ба ні, голубе, це не кокотка, може, вона й мала захоплення, але це не продажна жінка, а як вона вже й продається, то дуже дорого. Або п’ятдесят тисяч франків, або нічого». І саме він і витратив на неї п’ятдесят тисяч франків, маючи її лише один раз, але вона, знайшовши в ньому спільника, граючи на його марнославстві, зуміла переконати його, що він із тих, хто її мав задурно. Таке наше суспільство: в ньому навіть ті, кого видно наскрізь, навіть ті з них, хто найославленіший, всі ніби під заслоною шкаралущі, кокона, якоїсь розкішної дивогляді. У Парижі Сен-Лу не кланявся двом порядним людям, говорив про них не інакше, як із тремтінням у голосі й називав їх сутенерами: їх обох зруйнувала Рахиль.

— Я каюся лише в одному, — стиха сказала віконтеса де Мар-сант. — Даремне сказала йому, що він чинить негарно. Йому, цьому чудовому, єдиному, незрівнянному синові сказати перед його від’їздом, що він чинить негарно, — краще б уже мене вдарено києм, я ж бо знаю,, що як його й чекає увечері розривка (а в нього їх так мало!), я все одно зіпсувала йому вечір, скривдивши його словом. Але я вас не затримую, пане, адже ви квап; грся.

Коли віконтеса де Марсант прощалася зі мною, вона сумувала. Сумувала за Робером, і її сум був щирий. Аж це вона перекинулася знову світською дамою і перестала щирувати:

— Мені було страх як цікаво, я така рада, така щаслива, що побалакала з вами. Дякую! Дякую!

Міна її була покірна, а погляд вдячний і захоплений, ніби розмова зі мною потішила її непомалу. Цей її урочий погляд так чудово був до пари чорним квітам на її білій сукні з розводами: це був погляд світської дами, обізнаної зі своїм ремеслом.

— Але я, пані, ще не виходжу,