Читати книгу - "Смак заборони"

відніс нас геть від щастя. Я сиділа біля вікна, пропускаючи повз вуха повчальні промови невдоволеного татуся (він тільки зараз, по напруженій мовчанці, вирішив узятися до виховного процесу), і в паузу, яка раптом виникла, сказала, дивлячись у вікно:

— У всякому разі, за цей рік я домоглася всього, чого хотіла… навіть, може, й більшого, хоча більше ніколи не буває…

Я замовкла, тому що мене все одно не слухали. Ми виїхали на гірський «серпантин» і в улоговині під нами, в обіймах спокійного сіро-лазурового моря спочивала вся наша Імрая. Червоний, вкритий черепицею дах Старого Будинку, біла вежа маяка, затишний вигин Генералки й замок Ластівчине Гніздо.

У Сімферополь ми приїхали о 15:00, здали сумки в камеру схову й мовчки тинялися сірим сумовитим містом.

Кримський півострів полишили серед ночі. Розтуляючи повіки в своїх дорогоцінних спогадах, під мрійливе drive/driven я побачила, як повз нас промчав перекреслений напис «КРИМ», а по піщаному насипі вздовж лиману жовтими прямокутниками затанцювали наші вікна.

Epilogue

Для епілогу скажу, що Імрая, adoreau, і решта залишилося багатогранним кристалом завершеного спогаду. Продовження неможливе, як незіпсована віком гострота почуттів. А Імраї все одно більше нема. Ми їздили в Ебру взимку. Навряд чи зможу описати це дике, злісне почуття цілковитої спустошеності, фальшу безгепардової місцини. Все було — й бліда Ай-Петрі, й пляжі, й рокотіння хвиль, і шурхіт гальки, але не гріло серце усвідомлення здійсненої мрії, зникли всі чари. Я дивилася на це, ковтаючи сльози. Смерть у пору вмирання бачити не так тяжко, як у розквіті життя. Тому я відмовилася їхати туди влітку. Може, пізніше… Я не хочу налаштовуватися на спогади. Вони оточать тебе, ринуть нестримним потоком — і ти піддасися, повіриш у майбутнє, не зможеш розлучитися з першим почуттям, заважким для того, щоб випаруватися разом із росою одного мрячного ранку. Алладдін став минулим теж узимку. Я була сама вдома. Цілий той день віддрукувався в пам’яті слухавкою, дзеркалом на стіні, моїми очима та Імраєю в них, що текла по щоках, мов акварель із облитої картини. Танула Ай-Петрі, переплітаючись із самотнім лежаком на Генералці, й червоний рушник зливався із червоним поруччям… Захлинаючись від радості, сестрин голос кричав, що Він їй подзвонив! Він кличе її до себе! Він жахливо скучив! І вона відразу поїхала, помчала. Не на південь, а на північ. І її Імрая тільки починалася, й попереду на неї чекало стільки щастя… А я кинула слухавку й так виразно побачила всю безнадійність свого становища, ридаючи, опустилася на підлогу й не рухалася, поки мій морський біль, моя колись солодка ноша не витекла з мене зі слізьми.

Потім я встала, і здалося, що порожнечі в моєму серці саме достатньо, щоб полюбити когось іншого.

Жовтень 1996, Стаффорд, Великобританія.

Передруковано й відредаговано: червень-серпень 2003, Таллінн-Київ. (під музику Henri Seroka & Ralph Benatar «Arhnaton Pharaoh»).

Оглавление Частина перша Adoreau Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne   Tag Eins (день перший)   Tag Zwei (день другий)   Tag Drеі (день третій)   Tag Vier (день четвертий)   Tag Funf (день п’ятий)   Tag Sechts (день шостий)   Tag Sieben (день сьомий)   Tag Acht (день восьмий)   Tag Neun (день дев'ятий)   Tag Zehn (день десятий)   Tag Alf (день одинадцятий)   Tag Zwolf (день дванадцятий)   Tag Dreizehn (день тринадцятий)   Tag Vierzehn (день чотирнадцятий)   Tag Funfzehn (день п’ятнадцятий)   Tag Sechtzehn (день шістнадцятий)   Tag Ziebzehn (день сімнадцятий)   Tag Achtzehn (день вісімнадцятий)   Tag Neunzehn (день дев’ятнадцятий)   Tag Zwanzig (день двадцятий)   Tag Einundzwanzig (день двадцять перший)   Tag Zweiundzwanzig (день двадцять другий)   Tag Dreiundzwanzig (день двадцять третій)   Tag Vierundzwanzig (день двадцять четвертий)