Читати книгу - "Предок"

Не на Волині, а вже на Київщині авторка здибала нащадків цих де Кастро. Але на Волині й Поділлі було чимало чужих родів, головне італійських, що прийшли з польською королевою Боною Сфорца та з польським королем, яким був якийсь час Генрих III, французький король (як, наприклад, дуже знаний у Франції рід де Колюс), чи де-Бальмен, француз походженням, який знав українську мову та говорив нею ліпше за родовитих українців.

Сіді Аадам — пан Адам. В арабській висловності наймення Адам має звук подвійного — а.

Агаряни — діти Агарини. Так називали християни арабів. Самі ж себе вони називали: «сарацинами», тобто дітьми Сари.

Омар Кайям — один з найславніших перських поетів.

Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки.

Цей звичай існував іще в Персії перед першою світовою війною.

Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як «тварина нечиста» (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра.

На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на «занадто небезпечну забаву».

Але гепарда авторка мала. Звався «Пешкеш» і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. «Воркотів» — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, «дмухав» як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння!

Імам — вища духовна ранґа.

Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по «іспиті», що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що «вирікається жіночости», перестає бути жінкою й стає «рівною мужам».

Дійсна особа.

Історичний факт.

Спосіб мови Хадіджі — не фантазія авторки. Так висловлюються у хвилини ніжности, приятельства орієнтальні жінки, серед яких авторка мала чимало приятельок. Одна, наприклад, як доказ щирого свого приятельства дуже вмовляла й упрошувала авторку, аби вона… стала жінкою її чоловіка! «Щоб бути завжди з тобою разом, нероздільно, як очі в обличчі!» — вмовляла мила приятелька Хараза. Наймення її означало: «Самоцвіт».

Невільниці кадиксанки (родом з еспанського міста Кадіксу) цінились дуже дорого, бо вважали їх за найліпших співачок, танцюристок і вишивальниць золотом.

Невільники й невільниці слов’яни з давен-давна цінились дуже як раби-педагоги чи рабині-пістунки, хови. Вміли дуже добре обходитися з дітьми, самі ж — дуже легко навчались чужих мов і різних наук. Відомо чимало таких педагогів. Наприклад: педагог, що навчав філософії велику Клеопатру, був «із берегів Бористена» й звався Архибій. Учитель Юліяна Апостата, також родом із Бористена, звався Мардоній.

За давні часи було у звичаї: коли якась самітня жінка (вдова, або дівчина-сирота) не могла з яких-небудь причин стати черницею, то мешкала «як світська гостя» у манастирі, хоч би й усе своє життя, до смерти. Ходила на всі служби Божі, не виходила поза стіни манастиря, але приймати відвідини у «говорні» могла. Одежу носила світську. Чорну, коли це була вдова, сіру або білу як що це була дівчина. За їжу, утримання і т. п. — не платила. Коли була маєтна — лишала по своїй смерти свій маєток манастиреві. Якщо була вбога — працювала на манастир як вишивальниця, швачка, вчителька — якщо була освічена, або працювала в лікарні, тобто, говорячи сьогоднішньою термінологією — як фармацевтка. Бо більшістю ліки (переважно рослинні) виробляли манастирі, переважно жіночі, бенедиктинські.

Цікава деталь, мало кому відома: перші «листоноші» чи «поштарі» були Капуцияни. Бо, як орден «жебрущий» (не сміли мати запасів — тільки мусіли жебрати ранком, на той день) ходили що дня жебрати з дому до дому. При тому — як подяку за поданий дар — брали листи, пакунки й доставляли їх куди слід.