Читати книгу - "Діти"

холодні, спітнілі руки інтелігентних слабаків, що без угаву патякали. Вони вважали себе прекрасними, ті ідіоти. Даник так і не запросив мене танцювати. Славик причепився сп’яну і почав скаржитись, що посварився зі Свєткою. Збоку виглядало, ніби він підбиває до мене клинці.

Я вже не могла сидіти, тільки зітхала і піднімала догори очі.

Отак завжди хтось зіпсує настрій. Жаль, це перший хлопець, що за мною не бігає і не принижується… А може, він одружений?..

Розповідь матері

Що вже мені робити, не знаю… Зо встиду згоріти можна. Ганьба на цілу родину!..

Знала ж я, що така хвойда до добра не доведе мого Даника. Люди вже язиками плещуть, сміються. Я до старого свого кажу: «В тебе не дай боже син чи донька вмре, а ти й далі будеш в доміно грати. Грай, чоловіче, може, якусь кольку собі в бік виграєш!» Кажу зі злості, бо вже сама не знаю, що дію.

Чи ж я не старалась, аби все було як у людей? Пальці від того шиття крутить по ночах, хоч плач. А все для того, аби моя Сонечка біди не знала. Ніхто так не пожаліє, як рідна мати. Ні свекруха, ні чоловік, ні чужі люди.

Якась кара! Йшла я з магазину, добре, що хоч ніхто із знайомих не побачив. Чую, хтось мені дорогу переступає. А я дві сумки несла, схилилася. Підняла голову і очам своїм не повірила: Вірка! Стою, кроку ступити не можу.

Вірка сама обізвалась: «Ви, — каже, — мене знаєте, знаєте, що ваш син до мене ходить. Ви мене б з’їли, якби могли, я вам кісткою поперек горла стою… Добре, Даник більше не прийде до мене. Хай віддасть двісті рублів, що мені заборгував, як продавав кофточки жіночі й чобітки! І то до завтра хай принесе, бо нароблю вам встиду на ціле місто!»

Тьху, мордо, на тебе! Я не встигла й слова сказати, як Вірка хвостом махнула і щезла.

Я до, Даника. Як то так 200 рублів?! Може, то вона на тебе й мені туману напустила? Може, вона хоче, аби ти на ній оженився? То я в міліцію піду…

Встид і ганьба, нічого більше! Мнувся Даник, мнувся, доки не признався, що справді не віддав Вірці 200 рублів. На що він їх потратив, не знаю. Розплакався мій Даник, як дитина, просив, щоб я нікому не розповідала про ті гроші. Казав, що заробить і віддасть, хай я зніму з книжки.

Я ще таким його не бачила. Взяла з нього слово, що він віддасть Вірці гроші і більше до неї ні ногою.

Все мені здається, що вона його обмахлювала. Даник ніби нічого й не купував і пив більше на чужі…

Відіслала я свого сина з грішми. Хотіла сама нести, але він дуже просив не йти. Сіла. Чекаю. Думаю, отак звели з пуття мою дитину! Був хлопець як хлопець, доки не сплутався з тією пройдохою. Така й у тюрму засадить.

Вернувся Даник аж о першій годині ночі з розбитим носом, весь у поросі виваляний. Я тільки йойкнула: «Як ти так по цілому місті йшов?!»

Розповідь очевидця

Я — ніхто. Як Улісс. Не Джойсів, дорогі мої колеги-інтелектуали, а елементарний старий Улісс класика Гомера. Зрештою, Джойса ви теж проголосили класиком. Ну, гаразд, не буду вдаватись у літературні ремінісценції. Набридло. Алергія. Знав я одного класика особисто. Майже. Живого. Він недавно помер. Знайшов філософський камінь і на радощах помер. І не залишив той камінь людству, а забрав з собою в могилу. Не дурний був старий, видно, не любив дешевої слави! Атавізм, рудимент. І головне — дилетант з дилетантів, геніальний у своєму дилетантстві. До такого в наш атомний вік може додуматися тільки геній. Хімік цей, пенсіонер, видно, мав, крім набору шкільних хімікатів, ще свою ідею, як у героїв Достоєвського… А знайдіть-но зараз людину з такою великою ідеєю? Я ж кажу, атавізм. Мріють не більше ніж про машину і двоповерхову кам’яницю. Суєта суєт…

Жаль, що я не витягнув з старого рецепта приготування філософського каменю. Не можу довго розмовляти. До того ж я не на заслуженому відпочинку. На шиї жінка і двоє дітей. Робота. Друзів ціла купа, образно висловлюючись, і з кожним треба підтримувати вогонь дружби. Мені тридцять два роки, і до пенсії ще ого-го. Але як уже піду, то, напевно, в мене теж виникне якась ідея. Може, шукатиму квадратуру круга, або десятий вимір, чи писатиму мемуари про людей, з якими ніколи не зустрічався.

А зараз я — ніхто. Звичайно, якусь роль у світському житті міста відіграю, але в конкретному випадку — я — ніхто. Це дуже психологічний випадок. Кривава історія. Моторошна.

Є в нас одна місцева спекулянтка Вірка. Живе сама з дитиною. Розлучена. Особа майже легендарна. На тих, хто має з нею якісь стосунки, навіть найплатонічніші, негайно падає пляма громадського осуду. В аристократичному колі, до якого і я належу, такі знайомства вважаються чимось пікантним, правом благородства і поблажливості. Мій друг любить побесідувати з алкоголіками під гастрономом