Читати книгу - "Багряний рейд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Той, блазнюючи, примостив колечко поверх купюр.
— Я ще там, у лісі, просік: ти не фраєр. Замашки — то понти, не туди їх приніс. Як знав, де мене шукати?
— Ось він привів, — Коломієць кивнув на Кирю.
— Не ліпи горбатого. Киря?
— Тітка шепнула. Назвався київським. Ми ж ніби чекаємо, Щербань, — протягнув той.
— Ти вгадав. Ще доба — і нас нема. Відсидітися треба, тут найменше шукатимуть. Під носом.
— Тактика знайома.
— В гробу я бачив твою тактику! — рявкнув Щербань. — До тітки тебе хто послав?
— Сам назвав мене матьорим, забув? Щось умію, дещо знаю. Давай про справи.
— У нас нема справ.
— Так давай будуть.
— Дєлюгу, може, приніс? І давай без «давай». Кажи, з чим прийшов.
— Нехай твої архаровці не ціляться в мене. За спиною теж стояти не треба.
— Вони робитимуть усе, що я скажу.
— Вірю. Скажи, хай стволи приберуть, я з миром.
— А якби з війною?
Коломієць промовчав. Він відчував — Щербань хоче ще щось сказати, не договорює, та чомусь стримує себе. Попри це Максим не шкодував: іншої, кращої ідеї в нього попросту не було, тому прийшов сюди й приймав правила.
Щербань знову кивнув.
Стволи опустилися.
— Киря, погуляй. Подивись там, поки ми з гостем побазаримо.
Восьмиклинка підкорився, поправив кепку, вийшов. Щойно за ним зачинилися двері, Щербань цикнув зубом.
— Кажи.
Коломієць прокашлявся.
— Нас обох шукають, так склалося. Уже наслухався про тебе, Щербаню. Тутешній, знаєш усі хованки. Навіть якщо тут хтось не захоче тобі помагати, на міліцію, тим більше — на армію, надії нема. Не захистять, не поставлять солдата біля кожного, хто тебе боїться. А ти одного разу прийдеш і покараєш, так?
— Дітей мною не лякають. То вже перебільшення. Хоча… Ти ж десь таке почув. Приємно знати, що поважають.
— Бояться.
— Хіба тільки мене?
— Теж факт. Але тоді, на станції, ти межу переступив. Була певна межа, я знаю. Сюди пришлють армію, якщо вже не прислали. За тобою. Скільки б вас не було, ви вже набридли.
— Хіба ти не такий?
— Не зовсім. Хоч ми в одному човні, я та мої люди так само в облозі. Виходить, ми можемо домовитися. Ворог спільний.
— Нічого не вийде, — відрізав Щербань.
— Ти до кінця дослухай.
— Якщо недовго. Не чую поки нічого цікавого.
— Ділову людину видно відразу. Дай зброю, Щербань.
Усе ж таки Коломійцеві вдалося його здивувати.
— Зброю?
— Не кажи, що не маєш десь арсеналу. Думаю, в тебе прихований навіть кулемет, і не один. Точно є гранати, вибухівка, автомати, набої.
— Хочеш воювати? Тут, у тилу?
— А ти хочеш вислизнути непомітно і без втрат, — парирував Максим. — Тебе поскубли, назад дороги нема, в разі чого розстріл на місці. Візьмуть — вирок іншим не буде. Тому виходу нема. Крім дати мені зброю.
— Де тут вихід?
— Сам сказав — ми почнемо невеличку війну. Маємо свій інтерес, перетягнемо все на себе. Вважай, прикриємо твій відхід. Поки солдатам не до тебе, роби ноги. Шанс реальний, подумай.
Поки говорив, Щербань вийшов з-за столу.
Щось у його реакції підказало: мав відповідь, навіть не знаючи, що почує. Ось і стриманість, так погано прихована.
— Тепер послухай мене, — повів Щербань, карбуючи кожне слово, ніби забивав цвяхи. — Я тебе ще тоді розкусив. Був би просто лягавий, який зібрав свою банду, ще нічого, могли б домовитись. Усяких бачив. Розказувати про все — Шахразада, чи як там її в біса, коні двине, замориться. Але ти з того боку, — він кивнув через плече. — Хай би ми тоді розійшлися краями, обом краще. Тільки ж я тобі ще в лісі на пальцях весь розклад дав: солдати мені тут не потрібні. Менти ловити замучаться, впріють, нічого не зроблять. Військо — інша, гірша справа. Візьмеш на себе, прикриєш мене? Почув. По зброю прийшов? Є, вгадав, як і все інше. Навіть кулемети з гранатами. Не тут, в іншому місці, але захований арсенальчик. Знаєш, чому я тобі й таким, як ти, його не дам? Бо ти — ворог.
— Твій?
— Краснопйорих! — вигукнув Щербань, наблизившись майже впритул, і це дало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряний рейд», після закриття браузера.