Читати книгу - "Темні уми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І тепер ти… ти не згадаєш ні того, що трапилося тут, ані жодного з нас.
— Я не запам’ятаю нічого з того, що трапилось, — повторила вона, так ніби ця думка щойно спала їй на гадку.
Я відпустила її шию, але мій біль не минув. Її очі знов трохи зосередились. Біль не минав. Різко розвернувшись на підборах, вона покрокувала на безлюдну трасу.
Біль не вщухав.
Ні, він лише посилився. Струминка поту потекла з моєї скроні вздовж хребта. Я була мокра як хлющ. Волосся прилипло до обличчя. Сорочка стала другою шкірою. Я почала опускатися на землю. Якщо знепритомнію, то краще бути ближче до землі.
Боже, я не хочу непритомніти. Не непритомній. Не. Непритомній…
Я почула, що щось каже Лаям. Краєм ока побачила його ногу, і відключилася.
— Не… — почала я, — не торкайся мене. Не зараз.
Дивина, але останнім, що я бачила, заплющуючи очі, був не ветхий асфальт, і не небо, і не моє відображення у Бетті. Це був мій власний миготливий спогад. Кількаденної давнини, коли Лаям кермував, наспівуючи «Лейлу» Дерека та Домінуса, але наспівуючи так недоладно, що навіть Чабс реготав. А Зу сиділа просто за ним, похитуючись у такт музиці так, що все її тіло наче гойдалося під плач електрогітари. І це було настільки чудово — сміятися і вдавати, хай на мить, що у нас все буде добре. Що моє місце — з ними.
Бо вони не знали — ніхто з них не знав, а зараз знають усе, і всьому кінець. Усе щойно закінчилось, і я вже ніколи не поверну тієї миті.
Краще б я натиснула тривожну кнопку. Краще би приїхала Кейт і забрала мене від них до тих єдиних людей, які завжди приймуть такого монстра, як ото я.
19
Коли мені мало виповнитися десять років, найістотнішим у цьому віці було те, що це число — двозначне. Хай там як, а це був не справжній день народження. Батьки обступили мене за столом, а я сиділа, пересуваючи горох по тарілці, ігноруючи їхнє мовчання. Мамині очі були червоними і якимось осклілими через сварку, що відбулася поміж ними десь півгодини тому; мама всупереч усьому скликала дітей на святкування мого дня народження, але тато змусив її перетелефонувати і все скасувати. Він аргументував це тим, що то не той рік, який треба святкувати, і, оскільки я остання дитина у кварталі, котра вижила, було би жорстоко вивішувати перед входом привітання «З днем народження» та прикрашати його традиційними кульками. Я все це чула, стоячи угорі на сходах.
Хай там як, а мені до дня народження було байдуже. З-поміж тих, кого я справді хотіла запросити, не зосталося вже нікого. Але найважливіше для мене було те, що в десять років я раптом виявилася старою, чи то пак незабаром буду старою. Я матиму такий вигляд, як дівчата у журналах, муситиму носити сукні та взуття на високих підборах, робити макіяж — ходити в старшу школу.
— За десять років мені буде двадцять. — Не знаю, чому я промовила це уголос. Просто усвідомлення цього було настільки глибоким, що я повинна була ним поділитися.
І тиша, яка запала після цього, була справді болісною. Мама, випроставши спину, притулила серветку до рота. На мить мені здалося, що вона зараз підведеться і вийде з кімнати, але тато поклав свою руку на її руку, закріпивши її, наче якір.
Тато дожував приготовлену на барбекю курку, а потім посміхнувся мені, і при цьому кутики його губ тремтіли. Він нахилився уперед так, що його зелені очі зустрілися із такими ж моїми.
— Саме так, маленька Бджілко. А скільки тобі буде ще за десять років?
— Тридцять, — відповіла я. — А тобі… п’ятдесят два!
Він усміхнувся.
— Саме так! На півдорозі до…
Могили, — прошепотів мій розум. — На півдорозі до могили. Батько усвідомив свою помилку, але слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш. Але Бог із ним! Кожен із нашої трійці знав, що він мав на думці.
Могила.
Я знала, що таке смерть. Я знала, що відбувається, коли ти помираєш. У школу приводили гостей, які розмовляли з тими дітьми, котрі повернулись. Пані Фінч — жінка, яку ангажували для нашого класу, зробила свою презентацію за два тижні до Різдва. Вдягнута у яскраво-рожевий гольф і в окулярах, що закривали півобличчя, вона написала на дошці великими жирними літерами. СМЕРТЬ — ЦЕ НЕ СОН. ВОНА ПРИХОДИТЬ ДО ВСІХ І БУДЬ-КОЛИ. НІХТО НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.
Коли люди вмирають, пояснювала вона, вони перестають дихати. Вони не потребують їжі, вони вже не розмовляють, і вони не можуть згадувати вас чи сумувати за вами, як ми сумуємо та згадуємо їх. І вони ніколи-ніколи не прокидаються. Вона навела безліч прикладів, так наче вважала нас надто дурними чи малими, щоби хоч щось зрозуміти — так наче шестеро нас, котрі вижили, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні уми», після закриття браузера.